Святополку, шаман подівся?
– Звідки, шановний тестю, Великому Київському князю відати про якогось шамана, – Святополк підняв голову, і його очі спалахнули вогнем, – у нас тут інша віра. Є лихі люди. Пошукаємо. Розберемося.
– Ну, ну, не лютись. Я запитав, бо дочка непокоїться, – Тугоркан пригладив рідку клиноподібну борідку.
– Думаю, не варто сьогодні про сумне, – Святополк зробив досить довгу паузу. – Хотів тебе познайомити, шановний Тугоркане, з моєю мачухою – великою княгинею Гертрудою.
Тугоркан встав і вклонився немолодій жінці із суворими очима та тонкими, міцно стуленими вустами.
– А що то за жінка з понівеченим обличчям сидить неподалік від нас за боковим столом, і ти в її бік постійно поглядаєш? – запитав хан.
– Це моя мати. Її звати Мара, – відповів Святополк.
Тугоркан ще раз вклонився. Гертруда з погордою подивилася в бік Мари, але нічого не сказала, тільки блідим обличчям промайнула тінь.
– Багата ти людина, княже Святополку, – Тугоркан усміхнувся, – я от жодної матері не маю, а в тебе – дві.
– Це добре, коли люди через багато років забуття знаходяться, – Святополк з любов’ю подивився на Мару. – Нумо вже піднімімо келихи за Велику Київську княгиню. Ти не проти, Тугоркане? – і до митрополита Єфрема: – Ваша Святосте, благословіть трапезу.
Владика освятив столи, прочитавши коротку молитву. Всі перехрестилися і під здравицю гостей заходилися їсти й пити.
– Слава молодим! Слава князю Святополку! Слава молодій княгині!
Перед кожним із гостей стояла глибока кругла глиняна миска для страв рідких та невеличке квадратне, з чудернацькими малюнками, дерев’яне блюдо для інших наїдків. Праворуч від блюда лежали ложка, ніж та ще невеличка незрозуміла палиця з двома гострими зубцями.
– Княже, а що це таке? – запитав Тугоркан, розглядаючи двозубе дерев’яне диво.
– Це, тестю мій, для наколювання їжі, – відповів Святополк, – привезли нещодавно з Царгорода.
– А руки тоді для чого? – Тугоркан із подивом похитав головою.
Напоїв та наїдків було неоглядно.
У величезних казанах парувала риба, варена у спеціальному окропі, що мала назву монастирської юшки, до якої клали від красноперів та йоржів до судаків, линів, щук та осетрів.
На металевих решітках поступово доходили, смажилися на вогні підлящики. Окремо в дубовому трачинні гонорилася риба, копчена в коптильнях, причому на холодне і на гаряче, з травами і без них.
У двох величезних, глибоких, схожих на бойові чайки, блюдах томилися коропи під соусом з хрону та збитого молока молодих кобилиць.
У центрі зали стояла величезна срібна таріль з раками.
По столах гірками порозкладали: м’ясо ведмеже, витримане на сонці, м’ясо воляче, томлене в глиняних горщиках, м’ясо вепрове в соусі з брусниці та морошки, м’ясо кіз, запечене в листі подорожника, м’ясо ізюбра, дрібно порізане та перемішане з перловою кашею, вистояне добу у теплі.
А