дочки половецького князя назву Тугорканів.
Хан Тугоркан, прочувши про події минулої ночі, тільки схилив голову. Він бо знав про згубну хворобу своєї молодшої доньки, але мав надію, що одруження якось угамує її. Тим більше, видали її за одного з найвпливовіших князів Русі – Великого Київського князя Святополка. Не сталося. Що він міг зробити? Саме за таку безтямну і нерозбірливу пристрасть він колись скарав на смерть матір Іліарти.
– Вибач, якщо можеш, Святополче, – Тугоркан вперше звернувся до свого зятя без зайвої дипломатії.
– Що поробиш, якщо таке лихо з людиною, – ще хвилину тому Святополк готовий був розірвати на шмаття свого нового родича, але враз зупинився, розуміючи всю глибину розпачу Тугоркана.
– Поїду я, – Тугоркан підняв голову, в суворих кипчацьких очах стояли сльози.
– З Богом, – обійняв хана Святополк.
Гості роз’їхалися. Залишився тільки князь Володимир.
– Ну, розповідай, що там із Черніговом, княже, – Святополк набрав повні груди повітря і з полегшенням видихнув.
Князь-ізгой
Двоє чоловіків сиділи один навпроти одного. Вони були майже однолітки.
Той, що праворуч, – високий, з гострим блиском очей, з досить довгою, розділеною навпіл бородою – Великий князь Київський Святополк Ізяславович.
Ліворуч – трохи нижчий, кремезний, із примруженими очима, невеличкою кучерявою борідкою – князь переяславський Володимир Всеволодович.
Почали князі розмову в світлиці, але згодом перейшли до відкритої тераси ще не добудованого палацу. Стояв прозорий ранок, коли ні поруху, ні вітерця, а повітря таке, що хочеться його пити беззастережно.
– Бачу, потроху до ладу все приводиш, – Володимир вказав на нові, нещодавно зведені кам’яні стіни князевої резиденції.
– Так, вирішили будівлі по можливості робити з плінфи та камінь валун додавати, бо то просто диво, що деякі дерев’яні до сьогодні ще добули, – Святополк трохи помовчав. – Звісно, дяка ченцям монастиря Димитрового. Тут багато чого треба порядкувати, он, подивися. – Ліворуч від головного храму темніла напівзруйнована будівля.
– Я, до речі, хотів тебе запитати, що це? – промовив Володимир.
– Це – недобудований храм Святого апостола Петра, закладений моїм старшим братом Ярополком, але… – Святополк пильно подивився на Володимира.
– Так, Ярополк, Ярополк… – Володимир відвів очі.
Запала досить тривала тиша. Київський князь гукнув обслугу, щоби принесли чогось випити та трохи наїдків.
– Ну що, брате мій, княже, розповідай, що з тобою сталося і чим воно закінчилося, – було видно, Святополк знає про події в Чернігові, але хоче все почути з перших вуст.
– Утратив я Чернігів, повернувся до Переяслава, – Володимир низько схилив голову, розмірковуючи.
– Ну, завважимо, ти знав, що так може статися. – Святополк пильно глянув на Володимира, – Не чекав появи Олега? Довго трималися?
– Вісім днів. А половці, що прийшли з Олегом, тим часом