попри обіцянки, декого з них ми по три-чотири рази за місяць ловимо і відпускаємо.
Дехто навіть обсцикається з переляку, але наступного дня все одно лізе. Видно, дуже вже цінуються у них наші ялинки, і поки що на це нема ради.
Одні кажуть, що це, можливо, і на тисячі років, інші – що максимум на сторіччя, ще інші пробують заспокоювати: мовляв, як воно раптово настало, так само може і закінчитися. Та ми з Петрунею не чекаємо, ми просто щодня довбемо той лід, бо це також входить у наші обов’язки. Все, що мало статися, уже сталося, й гірше не буде. А з місяць тому в редакцію прийшов якийсь старий з мапами. Я його ще там бачив, але Міха його і сюди, на Сошенка, на чаювання запрошував, на нас із Мамонтом перевіряв його теорії.
Той старий з ніяковою посмішкою також назвався Іваном, хоч Міха і звертався до нього «пане Януш». Він дивно вимовляв українські слова, ніби тримав у роті льодяника і свистка водночас, особливо з твердим нашим «и», і ми запідозрили у ньому перебіжчика із-за гофрованого паркана. Старий випив чашку чаю, попросив ще одну і втирав нам, начебто скоро Льодовик вкриє всю землю, буде суцільна льодова пустеля, як на супутнику Юпітера Іо, і земній цивілізації гаплик. Але нас із Петрунею так і не переконав.
Хоча минулої зими всі обговорювали інший прогноз, одного француза, котрий якось там вирахував, що Льодовик переживає пік, а надалі почнеться спад. Бо ж у Гренландії вже давно нічого не тане і Гольфстрім поволі починає повертатися у звичне русло. Однак після того, що сталося з кліматом, уже ніяким галімим прогнозам давно ніхто не вірить, а я тим більше, і особливо французьким. Вистачило півроку у Боснії під їхнім командуванням, де мимохіть навіть став жабоїдом: обіцяли свинину, а давали лише консервовані жаб’ячі ніжки. Як їм після того вірити?…
А французький президент, приколіст Луї, єдиний промовчав, коли ці безумці – кремлівські карлики – хотіли спекти нас своїми довбаними нейтронами, і це вкрило його навіки ганьбою, вже не кажучи про них. Це був єдиний президент, що промовчав, і чомусь цей президент виявився французьким, хоча Франція, як і ми, член НАТО. Бо ж, як тільки кишнули останнього із Семижопенків, нашої ганьби перших десятиліть незалежності, Україна одразу ж подала заявку, і до Льодовика ми ще встигли, як то кажуть, заскочити в останній вагон – набули асоційованого членства в Альянсі. А деякі українські газети пишуть, що, мовляв, французи нам і досі не можуть пробачити незалежності, коли ми раптом забрали у них першість найбільшої за площею країни Європи. Але ж коли то ще було?!
Як показали подальші події, саме Альянс і став нашим порятунком. Бо врешті-решт і Франція приєдналася до єдиної позиції, і приколіст Луї, під натиском громадської думки, сам телефонував у Кремль Гебістову й попереджав про удар у відповідь. І хоч як нам було огидно після всього сідати за стіл переговорів, ми все-таки сіли і таки вимучили ту угоду. На зміну протистоянню поступово прийшло нормальне партнерство. Підтримка наших союзників допомогла, та й Льодовик підганяв. Утім, усьому цьому ще передувала ціла низка важливих подій, трагічних,