бокали і шипить, осідаючи, піна.
І – грав, грав…
Аж доки відчув легенький, невагомий дотик до шиї, від якого аж до п’ят пронизало приємне тепло. А далі перейшло у палкий жар.
Він пробіг пальцями по клавішах і…
…впав на них головою, зробивши останній акорд, не прописаний у пожовклому нотному сувої…
Санкт-Петербург, 13 травня, 1911 рік
…Муся терпіти не могла двох речей: засинати і прокидатися.
Засинати – бо вважала, що сон марнує час, відбирає частину життя, а прокидатися – тому що її сни зазвичай були кольоровими та насичені подіями.
У таких протиріччях Мусі завжди було важко знайти золоту середину.
Вона її і не шукала, адже завжди була максималісткою.
Щільні оксамитові штори затуляли світло, але блідий промінець все ж таки прокрався до спальні і прохолодною указкою, мов учителька гімназії, безцеремонно вказував на суцільний безлад, який Муся полюбляла звечора залишати у своїй кімнаті.
Була б матуся живою, певно, не допустила б цього!
На килимі – капці, панчохи з підв’язками, спідниця, трохи далі від неї – нижня, корсаж, сорочка. Ніби хтось речами прокладав шлях до ліжка.
Довкола ліжка було не краще: купами і стосами валялися книжки і брошурки з круглими жовтими слідами на сторінках від кухлика з чаєм.
Саме ж ліжко, мов осіннім листям, було притрушено різного штибу газетами і журнальчиками – «Вісник поліції», «Поліцейські відомості», «Відомості с. – петербургського градоначальства і с. – петербургської міської поліції».
Муся, а точніше Марія Матвіївна Гурчик, донька обер-поліцмейстера санкт-петербургського розшукового департаменту, генерала Матвія Івановича Гурчика, була справжньою книгоманкою.
Проте коло її уподобань торкалося досить дивного і не властивого панночці такого ніжного віку чтива.
«Криміналістична ідентифікація», «Побудова і аналіз версій», «Засоби криміналістичної експертизи та техніка фіксації доказів», «Різновиди ідентифікації людини» – ось чим був усіяний перський килим довкола ліжка.
Усі брошури були рясно покреслені олівцем, загнуті сторінки робили їх пухкими, схожими на торт наполеон виробництва кондитера Пошибеєва. У центрі цього нічного книжкового натюрморту знаходилася досить нова брошура понурого сірого кольору, типово белетристична, з красномовною назвою «Ескорт у смерть» під авторством такого собі «писайла», відрекомендованого на обкладинці як д-р Шерл.
Сама ж панянка перебувала під жмутками цього листя, мов лисиця в норі.
Її голова, за улюбленою звичкою, була накрита подушкою – зверху виднілася лише рука.
Тому Муся не могла чути, як із вулиці в прочинену хвіртку линуть голоси юних газетярів:
– Останні новини! Вранішній випуск! Небезпечний злочинець Петро Шнур вирвався на волю!
– Сенсація дня! Поліція спіймала облизня: злодій Петька Шнур втік із в’язниці! Подробиці – тільки у нас!
– Втеча століття! Усі під загрозою! Помста злочинця поліцейським буде безжальною!
– Хто