але пост не покинув.
Муся показала йому ручкою: мовляв, ад’йо – на кухню! На що вірний лакей, провагавшись зо хвилину, вирішив зреагувати адекватно, а кажучи простіше – ретирувався вбік місця призначення. Сперечатися в цьому домі з панночкою – собі дорожче. Тим паче що хвилин за десять почнеться сніданок і варто було б поглянути, чи задіювати в цьому процесі молодшого лакея Феофіла, а чи обійтися малою (власною) кров’ю.
Змінивши на посту Аристарха, задоволена Муся припала оком до шпарини.
І ось що побачила.
Матвій Іванович стояв біля свого столу, вкритого зеленим сукном, читав якусь депешу. Перед ним переступав з ноги на ногу (через замалий розмір нових модних штиблет) його перший помічник Іполит Вікентійович Калєтніков, а по-Мусьчиному – «прилип-прилипайло».
Стежачи очима за начальником, Іполит намагався доповнити читання своїми коментарями і нервово поглядав на годинник, що цокав на протилежній стіні.
– Мертвий. Уранці покоївка знайшла… Лежав обличчям на клавішах…
– Що? – відірвав погляд від аркушу генерал.
– Так. На клавішах рояля. Обличчям. Кульових або ножових поранень немає. Слідів удару тупими предметами – також.
– А чого ви вирішили, що його вбито?
– Ну… Він здоровий був. Шампанське пив. Шоколад на столі… Чого б йому помирати? На шиї, за свідченням медика, дивний отвір синюшного кольору. Розтин покаже, чи немає в крові хімічних речовин…
– Пограбували?
– Сейф відчинений. Але гроші на місці. Начебто нічого не забрали…
– А креслення? – скинув погляд на підлеглого Гурчик. – Креслення в сейфі є?
– Креслення? – розгублено повторив Іполит, розуміючи, що питання поставлене не просто так, клацнув підборами нових (чорт би їх забрав!) штиблет: – Ніякого креслення не знайдено!
Генерал Гурчик, який після вранішньої розмови з донькою ледве набув свого звичайного кольору обличчя, знову покрився червоними плямами.
Ех, татусь швидкий на полум’я, мов сірник, подумала Муся.
Той вічний залізний сірник, який вона бачила на балу в якогось японського посла: чиркнув-клацнув – і горить вічним вогнем.
– «Нічого не взято»? – ядуче перепитав він підлеглого. – Та у цих кресленнях уся наша стратегія! Сам адмірал військового флоту доручив нам взяти цього… цього Віктора Передері під посилену охорону. Охорона була?
– Відпустив він її увечері… – розгублено сказав Іполит.
– Профукали секрет державного значення! «Нічого не взято»!!! – знову зарепетував генерал.
Він зробив пару гарячкових кіл кабінетом так само, як кілька хвилин тому здійснював подібний марш-кидок Мусиною спочивальнею.
Іполит стежив за ним самими зіницями, боячись поворухнутися.
Однак вставив слово:
– Так, ваше світлосте, ніхто ж не знав, що він ті креслення вдома тримає.
– «Ніхто не знав»! «Ніхто не знав»! Я знав! Тому і охорону велів поставити…
Матвій Іванович, випускаючи пару навіть із вух, повалився у своє високе крісло.
Муся не