його Самієв. Підлеглі Самієва, ті, що бачили в ньому лише сувору, з норовом людину, здатну часто вибухати, наче порох, тепер не пізнали б свого командира. Він запросив Черииша сісти, і, коли той почав опинатися, сам посадовив його і, метаючись по бліндажу, гарячий, сухий, збуджений, поглядав на Черниша ласкаво, наче зустрів тут, у чужому краю, свою далеку молодість.
– Я радий, радий, що ви попали саме в мій полк, – говорив підполковник скоромовкою. Черниш ледве встигав розбирати. – Воронцов! Уже в моїх друзів сини – офіцери! А ми все ще вважаємо себе юнаками!
Гвардії майор Воронцов лежав у ліжку, вкритий кожухом і важкими яскравими килимами. Вже кілька днів його трясла малярія. В розмову він не встрявав, лише іноді мовчки кидав допитливий погляд на Черниша. В дорозі Казаков розповідав просто легенди про Героя Радянського Союзу майора Воронцова. Політкерівник роти під Сталінградом, герой Дніпра, він виріс за цей час до заступника командира полку по політчастині. Цей гвардійський стрілецький полк неможливо було уявити собі без Воронцова. Інші, коли хворіли, лягали в медсанбат. Воронцов мусив хворіти в полку, не припускаючи й думки, що можна робити якось інакше. Коли хворіли інші, до них не можна було заходити й турбувати, до Воронцова ж і до хворого заходили й розмовляли з ним, як із здоровим, бо це ж Воронцов! В інших могло бути щось не гаразд в особистому житті, і тоді вони мали право скаржитись, вимагати співчуття! допомоги. У Воронцова мусило бути завжди все гаразд, і було б дивно почути, що він на щось скаржиться: адже це Воронцов!
Справді, Воронцов ніколи не скаржився, а йому скаржилися всі, і він сам це вважав цілком нормальним. Коли його посилали на навчання, він відмовився, і послали іншого. Брали на роботу в штаб фронту – відпросився, нікого цим особливо не здивувавши. Хіба могло бути інакше? Воронцов ніби становив найголовнішу, невід'ємну частину складного організму полку, він був у полку, наче мати в сім'ї. Природно, що мати мусить всіх утішати, вислуховувати, лікувати, карати й підбадьорювати, а сама ніколи не падати з ніг. Вона така звична й рідна, що її не завжди й помічаєш у родині, і лише тоді, коли її не стане, всі одразу зрозуміють, що вона для них означала.
Не раз і не два Воронцов ішов у бойових порядках піхоти, коли було скрутно, а іноді – коли й не зовсім скрутно. За те його в дивізії штабісти вперто називали комісаром. І ось тепер Черниш побачив цю людину, яку ще раніше, після розповідей сержанта Козакова, взяв для себе взірцем. Правда, досі Черниш уявляв собі майора. Героя Радянського Союзу, не таким – вкритим кожухом і трофейними килимами, з жовтим, пом'ятим хворобою обличчям. Воронцов уявлявся йому не інакше, як у гордій войовничій позі поперед піхоти, з пістолетом в руці і газетами, що стирчать з кишені. Так змальовував майора Козаков. А тепер Черниш бачив стомлене обличчя, зовсім не войовниче, а якесь мирне, замислене. Воронцов лежав під натягнутим до самого підборіддя кожухом, пожовклий і зосереджений, висвічуючи широкою лисиною, оточеною рудими баранчиками рідкого волосся. Сірі, глибоко запалі очі майора раз у раз