Брянський, уважно вислухавши рапорт, питає, чи не забули часом лопат на місці роботи. Записує, скільки кубометрів викопано. Нарешті дозволяє розпустити взвод. Черниша знайомить з лейтенантом Сагайдою, командиром першого взводу.
– Ти також ванькою-взводним? – цікавиться Сагайда, оглядаючи Черниша без церемоній. – Давай, давай, буде, врешті, і мені полегкість…
– Після війни, – додає Брянський.
Пішли оглядати вогневу позицію. Вона, розгалужуючись, як корінь, на всі боки, розкинулась попід насипом ячейками і ходами сполучень. В ячейках, вкриті маскувальними сітками, стоять міномети, уважно дивляться в ясне румунське небо. Бійці, здебільшого вусаті, статечні чоловіки, загледівши офіцерів, зриваються на ноги і завмирають в готовності.
Вони з останнього поповнення, яке Брянський сам добирав і сам навчав, поки стояли в обороні. Бійці – переважно вінницькі, подільські, наддністрянські колгоспники – слухняні й працьовиті. Тут були односельці, сусіди, навіть двоє братів. Усі вони трималися вкупі, жили ще спільними спогадами про домівку та про запасний полк. Ще кликали один одного на ймення:
– Агей, Хомо!
– Що-бись маєш казати?
– Де ти запорпав паклю? Так, ніби питає:
– Де ти поклав вила?
Здавалось, вони так цілим колгоспом і прийшли сюди і, замість орати або сіяти, взялися за кутомір-квадрант, за нову, незнайому науку. Проте вони її опанували досить хутко, і Брянський був цілком задоволений своїми вусатими вихованцями.
– Я не помилився, добираючи саме цих вусачів з поповнення, – казав він тепер своїм офіцерам. – Вони сумлінно ставляться до праці, а це на фронті так само необхідно, як і десь на заводі. Між іншим, ви помічали, з кого виходить найбільше героїв у бою?
– З колишніх безпритульних, – сказав Сагайда. – З біломорканальців.
– Зовсім ні, – заперечив Брянський. – Я, навпаки, знав чимало таких, що в тилу, як то кажуть, на ходу підметки зривали, а тут, перед лицем смерті, ставали жалюгідними боягузами. Найкращі воїни – це вчорашні робітники, шахтарі, комбайнери, трактористи, взагалі люди чесних трудових професій. Адже війна – це насамперед робота, найтяжча з усіх відомих людині робіт, без вихідних, без відпусток, по двадцять чотири години на добу.
– Товариші, – сказав Сагайда, як перед аудиторією, – ви прослухали коротку інформацію наукового працівника, дослідника проблем війни, гвардії старшого лейтенанта Брянського. У кого є запитання?
– Давай, – сухо посміхнувся Брянський. – Валяй! Цієї ночі Черниш довго не міг заснути. У землянці було жарко. Поруч хропів Сагайда, він весь пашів і, миркаючи уві сні, щоразу закидав на Черниша важку, гарячу руку, намагаючись обійняти. На протилежних нарах рівно дихав Брянський. Місячне сяйво стелилося через поріг землянки, зникаючи кожного разу, коли понад бліндажем проходив вартовий. У головах Брянського сидів телефоніст, тихо мугикаючи якісь ніжні мелодії і раз у раз викликаючи когось:
– «Зоря», «Зоря», я «Грім» – повірка. І знову наставала така тиша, що, здавалось, насторожені