Ольга Кобилянська

Земля


Скачать книгу

покличе нас уже, аби ми відпочили. Наша доля – працювати, тому що й відпочинок наш потім без кінця. Так уже сам бог дав, Докійко!

      – Так уже сам бог дав… – повторила вона майже з жалем. – Так… уже сам… бог… дав!

      По добрій хвилині мовчання, під час якої Івоніка напився з пляшки, що в нього, мов колач, звисала на руці, – була з глини вироблена в формі колача, – почав наново:

      – Я навіть і думати не можу про відпочинок! Навесні йде Михайло до бранки[23], а там… чи довго лишуть вони мені його ще дома?… За пару місяців та й настане осінь, і вже покличуть його. Тоді спаде його часть праці на мене. Не можу навіть думати про те, як я лишуся без нього.

      – А не можете його вибрати з війська? – спитала Докія зниженим голосом.

      – Я все зроблю, що зможу.

      – А пан? – спитала Докія ще тихше, кивнувши головою в сторону покоїв. – Він же вас і вашого хлопця так любить. Він помагав вам не раз, якщо треба було. Все вас так хвалить і каже: «Понад Івоніку нема в селі нікого, такий добрий та ретельний!»-як же не може вам тут помогти?

      – Я вже говорив із ним про те! – відповів Івоніка голосним шепотом. – Але він каже, що не можна мого хлопця увільнити. Каже, що в мене є ще молодший син, що ми ще обоє здорові, і через те Михайла не увільнять. «Навіть і не починай нічого, – казав він, – і не трать крейцарів, бо однако хлопця тобі заберуть!» Отак сказав мені та ще й додав: «Ті три роки покажуть хлопцеві світ і подадуть науку, що йому, певно, в житті придасться, – сказав він, – нічого йому не пошкодить, не бійся!»

      Знаєте, він говорив, як говориться. Він, може, має і правду, і цісареві треба дати, що йому, як кажуть, належиться! Але, Докійко! є тисячі й тисячі жовнірів на світі, чому ж ще й мій має йти туди? Чого маю ще й я тратити свою дитину?… Адіть на нього, гуляє…

      Поглянув за гуляючим хлопцем своїм, і голос урвався йому в горлі.

      – Гуляє. Стільки й добра його! – відповіла Докія, а потім повторила журливо:-Чому має ще й він іти?

      – Я дав би кров свою, коби лиш міг затримати його! – тягнув далі Івоніка. – Погадайте собі лише, Докійко… три роки! Три роки лишитися мені без правої руки. Три роки обробляти мені землю без нього, без нього збирати, без нього сіяти! Бджілки наші без нього доглядати, а худоба… ви думаєте, що худоба не пізнає сього також? Гадайте ви собі оце! Я не зможу чистити її щодня і чесати так, як він, а молодий голос знають вони ліпше від мого! Коли погадаю на те все, – а я все лише ту одну гадку маю, – то серце ціпеніє мені в грудях із жалю, і я не виджу світу перед собою!

      – Робіть що, бадіко! – обізвалася Докія рішуче й оглянулася обережно довкола себе.

      – Я хочу так… – відповів він. – Маю триста ринських. Бог один знає, як я складав їх докупи! Крейцар до крейцара… від року до року… то за хліб, то за мед… то дещо спродав із худоби… та й зложив. За них я, може, викуплю сина! – додав тайком, звернувшись близенько до Докії. – Я їх гірко заробляв, може, принесуть мені щастя. Радо віддам їх, кому буде треба. І більше дав би ще. Я спродав би й мою пару червоних биків.

      – Ті червоні,