Іно досягне вісімнадцять літ, вже мусить вести наречену під вінець, чим накладає собі на плечі друге ярмо. Від рана до вечора бігає по світу, аби щось заробити і принести до хати. І бігає так усе життя від рання до смеркання, а не спічне доти, доки йому родина не прикриє очі черепками глиняного глечика, і не відвезуть го на цвинтар. Дайте такому чоловікові ножа до рук, а скажіть йому, аби забив! Не буде знав, як ся то робе!
Мені стало соромно за свої грішні наміри, я потупився і подумав, що таргани не такі вже й дурні, коли обрали за царя самого Гершеля. Не вибрали ані мене, ані бабуню, котра була теж не без кебети, а вибрали Гершеля.
– От бачиш, – сказав старий, – тепер ти й сам зрозумів, що то не просто дурна комашня.
По тих словах він поставив велику чавунну ринку на вогонь, хлюпнув олії і кинув кілька жмень бобу.
– Ти любиш біб? – спитав і, не чекаючи на мою відповідь, додав: – Знаю, що любиш. Але такого бобу, який уміє смажити Гершель, ти ще не їв.
Чесно кажучи, за бобом я не пропадав, але змовчав і навіть зумисне подумав: «Ах, як я люблю біб!»
– Біб люблю не тільки я. Біб любить і весь мій народ.
При цьому він театрально змахнув рукою, мовби окреслюючи кордони свого величного царства, яке складалося лише з кухні й покою. Обидва ці приміщення були захаращені так, що будь-які пересування тут складали неабияку проблему – можна було заблукати й не вибратися, а то, можливо, перетворитися на таргана і прилучитися до їхньої компанії.
– То ви ще й годуєте їх?
– Аякже. Що ж то за цар, який не піклується про свій народ?! Ні, я свого народу не зраджу. Я піду з ним до кінця, навіть у смерть. Хочеш побачити, як вони мені допомагають?
І, взявши мене за руку, підвів до високого столика, на якому лежала велика товстенна книга в шкіряній палітурці. Гершель перегорнув обкладинку, і я побачив тарганів, що снували між сторінками з дивним заклопотаним виглядом, нервово ворушачи вусами.
– Що вони роблять?
– Рятують Книгу.
Придивившись, я помітив, що таргани метушилися не просто так, вони латали попсовані сторінки, заліплювали малюсінькими клаптиками паперу дірки, доштуковували літери, підводили свіжою барвою малюнки, золотили орнаменти. Пожовклі, поточені часом аркуші відроджувалися на очах.
– Ахе сенем таге бін кал ва-хомер, гзера шава ав тікатув ехад… – шарудів сухими вустами Гершель.
І слова ці єдналися в одне плетиво з дивними словами заклинань, які промовляла моя бабуся, складалося враження, що говорили вони однією мовою, однаково незбагненною для мене.
– Бачиш, вони вишукують літери, які пошкодилися, відновлюють їх і воскрешають померлі слова. А слова, щоб ти знав, як і люди – одні смертні, інші безсмертні. І нема жодного значення, якою мовою слово промовлене, бо в слові тім від самого його зародження вже грає кров усіх найдревніших слів. А в Талмуді кожне слово – віще. І має не одне значення, а безліч значень. Слово Талмуду здатне вбити і оживити. Двісті років тому рабин з Холму Елія повторив