Юрий Винничук

Вікна застиглого часу


Скачать книгу

не було будки з морозивом. Ні, вмирати мені якось не хотілося. Але ж не міг я признатися в цьому! – Вмерти? – перепитав я. – Запросто.

      – Бреши більше.

      – Та я за Нуську! – вдарив я себе в груди. – За Нуську я не те що вмерти, а й… – тут я затнувся й гарячкове почав перебирати в пам’яті все, що для мене дороге, але дорогого було дуже багато. – Та я за неї мій новий моряцький костюм віддав би! От!

      Моряцький костюм був предметом заздрості не одного Міська. Проте він не здавався.

      – А я за неї отруюсь!

      – І я.

      – І ти?

      – А ти думав!

      На якусь хвилину запанувала мовчанка. Нарешті він процідив крізь зуби:

      – Я за неї точно отруюсь.

      – А я, думаєш, не точно?

      – Ну добре, давай разом труїтися.

      – Давай.

      – На спір!

      – Давай!

      – Як не отруїшся – віддаси моряцький костюм.

      – А як ти не отруїшся – віддаси ножика.

      Ми вдарили по руках і сіли писати прощального листа для Нуськи. Писав, звичайно, я. Ми повідомляли Нуську, що не можемо більше винести її зневаги й тому вирішили покінчити самогубством. Саме так: «покінчити самогубством». Ця фраза мені запам’яталася з якоїсь книжки. Місько тільки присвиснув:

      – Ну ти даєш!

      «Наші тіла знайдеш на цеголці і коли їх оплачеш, то поховай в одній могилі у себе в саду і посади що захочеш. А на могилі напиши:

      Були два хлопці, наче дві перли,

      Та від кохання палкого вмерли.

      А коли надумаєш і собі через нас умерти, то допиши:

      А поруч Нуся, горем убита,

      Їх навіть смерть не змогла розлучити.

      Отрути ми тобі залишимо».

      – Додай «цілуємо», – порадив Місько. – І підпиши. Але мене першим.

      – Тепер діло за отрутою. Де її взяти?

      – Як де? – дивується Місько. – Твій тато лікар чи нє?

      Саме цього я й сподівався. Я побіг додому і відшукав у батьковій шафці з медикаментами пляшечку, на якій красувалася наклейка з черепом та кістками. Я її намочив, обережно здер і наклеїв на хлористий кальцій, яким мене «труїли» мало не щодня мої батьки.

      Череп з кістками подіяв на Міська, як на кота холодна вода. Він зблід і похмуро засопів. Відступати було пізно.

      Йдучи на цегельню, я, як міг, тамував свій життєрадісний настрій, але, мабуть, це вдавалося мені важко, бо я помічав заздрісні погляди Міська. Він теж пробував усміхатись, та ці його усмішки були надто вже страдницькі.

      Ми сіли на камінь, і він тремтячим голосом сказав:

      – Не додумався взяти щось запити? Воно ж, напевно, гірке.

      – Напевно.

      – Може, я за яблуками побіжу?

      – Та ну. Все одно вмирати.

      – А ти не боїшся?

      – Нє-а. – Я витяг пляшку. – А ти боїшся?

      Місько обурився:

      – Я? Ніколи в житті. Щоб ти знав. Давай пий.

      – Я перший?

      – А ти думав! Знаю я тебе. Місько вип’є, а ти втечеш. І тоді Нуська залишиться одному тобі.

      – Дурень ти.

      – Сам дурень. Пий.

      – Хи-итрий! Як вірші підписувати – Місько перший! А як труїтися?

      – Слухай,