як добре, бо в мене якраз плитка зламалась, і я вже третій день…
Добре, добре, обов’язково, яке число вашого будинку, так, прізвище, національність, пробачте, це жарт. Але – пані Мандрикова! Боже мій, то се вона?! Цікаво, як її ялинка тепер виглядає…
Хвіртка рипить точнісінько так, як і колись. Хоча ні, в неї проник якийсь дивний звук і щось мені пригадав таке, що не стосувалося ані цієї вулиці, ані мого дитинства, але що саме, я не зміг второпати і про всяк випадок ще раз відкрив і закрив хвіртку, навіть не задумуючись, як це безглуздо виглядає.
Тихше, попереджають листочки, ти нічим не повинен себе видати, працівник газової контори життєрадісна людина, йому невідома ностальгія, він ніколи нічого не згадує, тому не варто прислухатися до музики хвіртки. Інакше ці бабусі здогадаються.
Добре, добре, я більше не буду.
Прохолодна мідна клямка хворобливо зойкає, двері важко подаються вперед, і я потрапляю в темні сіни, де панує запах цвілі, квашеної капусти і роздутих від напахченого нафталіном шмаття старих меблів…
– Є тут хто-небудь?
Довкола тихо і непривітно, але я відчуваю, як хтось невидимий насторожено чекає, вслухається в кожне слово моє і в кожен мій крок. Сполоханий шурхіт ковзає повз моє вухо і нишкне так хутко, що я вже не впевнений, чи взагалі його почув.
– Я з газової контори!
Нарешті чийсь захриплий голос, який міг належати й чоловікові, й жінці, вигулькнув згори, з-за прочинених дверей, і сповз по сходах до мене:
– То з газової контори! Піди відчини!
Над головою лунають важкі кроки, зі стелі сиплеться штукатурка, аж поки не починають скавуліти дерев’яні сходи, якими спускається темна важка постать.
– Добрий день. Я прийшов перевірити газ.
– Газ як газ.
Жінка, руки в боки, велика і товста, обличчя в темряві. Невже це мати Ілаялі? Щось бурчить незадоволено.
– А все ж таки я повинен перевірити. Самі розумієте – робота.
– Розуміємо, ходіть за мною.
Ми тебе впізнали, ми тебе впізнали, шепочуть сходи… Ти приходив сюди давно-давно і був такий малий і легенький, у коротеньких штанцях зі шлейками навхрест. Пам’ятаєш, як ти вирізав на нас три літери – ІЛА?… Не бійся, ми тебе не видамо, ми вибачили тобі це, хоч і було нам боляче. Вже тих літер нема, не приглядайся, бо, коли дівчинка померла, Господиня зішкребла їх. Ми питалися навіщо, але вона мовчала.
– Сюди.
Кімната велика й завалена всяким непотребом, повно павутиння й пороху. В кутку залізне ліжко, на ліжку сидить сухорлявий чоловік з обличчям, що схоже на пожмаканий папір, з розбурханим волоссям і жилавими руками на колінах. Здається, це батько Ілаялі… Як про неї спитати?… Оно під вікном на підлозі її лялька.
– У вас є діти? – киваю на ляльку.
Жінка насуплюється і цідить до чоловіка:
– Він питає, чи є в нас діти… Що йому відповісти?
Чоловік зводить голову, дивиться на мене білими, наче молоко, очима і каже:
– Скажи йому, що це його не стосується.
А