просити, щоб її чоловіка назад повернули.
– Що ви мені голову морочите? – відмахнулася бабуся.
Але моя мама помацала гуску і сказала:
– Чим-бо то її начинити? Гречкою чи рисом?
– Не буду я пороти вишиття, – буркнула бабця.
– Рисом і грибами, – порадив тато.
– Бійтеся Бога, – захлипала Сусликова. – Хто я тепер? Ні вдова, ні дівка!
– Мені здається, що ви вдова, – сказав дідо.
– Ну, то хто мені її заріже? – спитала мама, переводячи погляд з тата на діда.
– А щоб мене та гуска вбрикнула, то я не буду пороти вишиття! – заклялася бабця.
– Е-е, буду я панькатися – різати! – скривився тато. – Оно візьму сокиру – чах-чах і капут.
Тим часом бабуня розправила на столі полотно:
– Ну, подивіться – та ваш чоловік вийшов як намальований! О, бачите, навіть ноги йому покривила, аби видно було, що п’яний. А тепер я це маю знищити?
– Сокира в сінях під сходами, – сказав дідо. – Хотів я її нагострити, але забув.
– Зараз нагострю, – потер руки тато і подався в сіни.
– Якби цю гуску начинити по-хінському, то ви б і пальці поковтали, – правила своє мама.
– Не люблю я хінців, – процідив крізь зуби дідо.
Коли діда вистежили й знову запроторили до цюпи, то був там начальником якийсь чоловік, котрому казали Китаєць. Він мав розвагу викликати серед ночі когось із політичних і тримати струнко до самого рання. Через те дідо, вичитавши щось нове про хунвейбінів, не раз приказував:
– Як буде війна з хінцями, то я перший на охотника ся зголошу. Маю до них спеціяльний інтерес.
Китайцям, однак, неймовірно пофортунило, бо мій дідо вмер ще до прикордонного конфлікту.
– Мій чоловік не був аж таким поганим, – нюняла Сусликова. – Часом, було, за водою піде чи там до крамниці… за молоком…
– Е-е, – махнула рукою бабця, – де моє не пропадало!
І таки спорола вишиття. Другого дня пан Суслик набрався, як жаба мулу, і товк пані Сусликову за те, що дурно стратила аж дві гуски.
Моя бабця висунулась у вікно і закричала:
– Ти, драню! Як не перестанеш, то зараз тебе знову вишию! А тоді ще дві гуски пропаде!
Суслик розкрив рота, щоб відгризтись, але, попри туман у голові, зметикував, що ліпше промовчати.
Ми саме обідали. Мама таки начинила гуску на хінський манір, а дідові вповіла, що то за старосвітським переписом. Дідо смакував і прихвалював:
– Е, що не кажіть, а таки українська кухня найліпша в світі. Вже тілько за те, що ми видумали ковбасу, заслужилисьмо вічную пам’ять. Але хто про те нині знає?… Ото, Юрцю, вчися, аби-сь був мудрий і щоб нагадав світові, що він за ковбасу у великім боргу в нас.
Ну, то я вивчився та й тепер нагадую. Така в мене була бабуня, царство їй небесне, бо останнє, що вона зробила, – це взяла та й вишила себе.
Аґрест
У моєї бабусі було дві колєжанки, мешкали вони разом у будиночку