житті я зробив чимало помилок, але те, що не вступив до Нацистської партії, я помилкою не вважаю. У них є моя заява – і ти знаєш про це, – але я не піду знову проситися. Я просто…
Саме тоді їх охопило сильне тремтіння.
Воно прослизнуло у вікно разом з протягом. Може, це був подих Третього рейху, що накопичував ще більшу силу. А може, це Європа знову вдихнула. Що б це не було, воно пронеслося поміж батьком і сином, коли їхні металеві очі зіштовхнулися, як дві бляшанки.
– Тобі завжди було начхати на цю країну, – сказав Ганс-молодший. – Тобі байдуже!
Татові очі почали іржавіти. Та це не зупинило його сина. Тепер він шукав причину, щоб присікатися до дівчинки. Розставивши сторч усі три свої книжки на столі, ніби на офіційних переговорах, Лізель беззвучно ворушила губами, читаючи одну з них.
– Що за непотріб читає це дівчисько? Їй слід читати «Mein Kampf» .
Лізель підняла очі.
– Не хвилюйся, Лізель, – промовив тато. – Читай. Він не розуміє, що каже.
Та Ганс- молодший ще не закінчив. Він наблизився і сказав:
– Ти або з фюрером , або проти нього – і мені здається, що ти проти нього. І завжди був.
Лізель вивчала обличчя Ганса-молодшого, її погляд прикували його тонкі губи і міцний ряд нижніх зубів.
– Це жалюгідно – щоб хтось стояв осторонь і навіть пальцем не поворухнув, поки вся нація розгрібає сміття на шляху до своєї величі.
Труді і мама сиділи тихенько, перелякано, як і Лізель. Кухню сповнював запах горохового супу, чогось підгорілого і протистояння.
Усі чекали наступних слів.
Їх вимовив син. Лише два слова.
– Ти – боягуз! – він швиргонув ними татові в обличчя і рвучко вийшов з кухні і з будинку.
Хоч це й було марно, тато вийшов на поріг і вигукнув, звертаючись до сина:
– Боягуз? Це я боягуз?!
А тоді підбіг до хвіртки і кинувся наздоганяти його. Мама поспішила до вікна, зірвала прапора і відчинила його. Вона, Труді та Лізель, усі троє збилися докупи і спостерігали, як тато наздогнав сина і вчепився в нього, благаючи зупинитися. Вони не могли розібрати слів, але те, як Ганс-молодший скинув татову руку, промовляло голосніше за будь-які слова. Постать тата, що дивився, як його син йшов геть, волала до них з вулиці.
– Гансі! – нарешті вигукнула мама. Труді і Лізель здригнулися від її голосу. – Повернись!
Хлопець пішов.
Так, він пішов, і мені б дуже хотілося запевнити вас, що у молодшого Ганса Губерманна усе склалося якнайкраще, але це не так.
Коли того дня, в ім’я фюрера , він вивітрився з Небесної вулиці, його закинуло до іншої історії, події якої, крок за кроком, приводили його все ближче до Росії.
До Сталінграда.
1. У 1942 році і на початку 1943 року небо над тим містом щоранку затягувало кольором білого простирадла.
2. Весь день я носив небом душі, а простирадло забризкувало кров’ю, доки воно просякало нею наскрізь і обвисало до землі.
3. Ввечері його