за вухо.
– Лізель, що сталося?
Деякий час вона мовчала. Вона підраховувала, хоча й знала відповідь. Про одинадцятирічну дівчинку можна сказати багато, але дурною вона аж ніяк не була.
Це він – ті вони , про яких говорили Ганс з Розою того вечора, коли Лізель написала першого листа до мами. Вона знала, але мусила запитати.
– Моя мама комуністка? – Погляд. У порожнечу. – Перед тим як я прибула сюди, вони питали її про всякі речі.
Тато нахилився трохи вперед, роздумуючи, з чого розпочати свою брехню.
– Я не знаю, я її ніколи не зустрічав.
– Її забрав фюрер?
Запитання спантеличило обох, а тато навіть підвівся. Він глянув на буросорочкових чоловіків, що з лопатами підступали до купи попелу. Він чув, як лопати врізалися в неї. Нова брехня уже крутилася йому на язиці, але він не зміг її озвучити.
– Так, думаю, він міг.
– Я так і знала.
Слова полетіли на східці, і Лізель відчула, як у животі гаряче завирувала калюжа гніву. – Я ненавиджу фюрера. – сказала вона. – Я ненавиджу його.
А що Ганс Губерманн?
Що він зробив?
Що він відповів?
Схилився й обійняв свою прийомну дочку, як і хотів? Чи сказав, що йому дуже шкода дівчинку, її маму і братика?
Не зовсім.
Він зажмурився. Розплющив очі. І дав Лізель Мемінґер нічогенького ляпаса.
– Більше ніколи такого не говори! – Його голос був тихим, але суворим.
Дівчинка похитнулася й осіла на сходах, а Ганс сидів біля неї, затуливши обличчя долонями. Комусь могло здатися, що на церковних східцях примостився собі якийсь високий, зсутулений і обтяжений проблемами чоловік, але це було не так. За той час Лізель і гадки не мала, що її прийомний тато, Ганс Губерманн, ламав собі голову над однією з найнебезпечніших для німця дилем. Більше того, ця дилема займала його думки ось уже майже рік.
– Тату?
Здивування, що звучало у її голосі, напливло на дівчинку і скувало. Вона хотіла втекти, але не могла. Watschen від черниць і Рози вона ще могла стерпіти, але татова прочуханка нестерпно їй боліла. Руки відірвалися від татового обличчя, і він знайшов у собі сили знову заговорити:
– Ти можеш казати це вдома, – промовив він, сумовито оглядаючи щоку Лізель. – Але ніколи не говори такого на вулиці, в школі, в БДМ – ніколи! – Він став перед нею і підняв за плечі. Потрусив. – Ти чуєш мене?
З широко розплющеними очима, ніби вона потрапила у капкан, Лізель покірно кивнула.
Правду кажучи, це була репетиція майбутньої лекції, коли найгірші страхи Ганса Губерманна, трохи пізніше того ж року, раннього листопадового ранку прибудуть на Небесну вулицю.
– От і добре. – Він опустив її на місце. – А тепер давай-но спробуємо… – Біля підніжжя східців тато виструнчився і витягнув руку. Сорок п’ять градусів. – «Heil Hitler ».
Лізель підвелася і теж витягнула руку. З великою мукою вона повторила за татом «Heil Hitler ». Це було