біда, хіба що в новій обгортці – як осоружний родич.
Думаю, мама дівчинки добре це розуміла. Її дитину не чекали в елітних сім’ях Мюнхена, але прийомних батьків їй таки знайшли, тож вони, принаймні, зможуть трохи краще годувати дівчинку і хлопчика та дадуть їм нормальну освіту.
Хлопчик.
Лізель не сумнівалася, що мама несе пам’ять про нього, що вона звалила її собі на плечі. Ось вона впустила його. Дівчинка бачить, як його п’яти, його ноги й усе тіло вдаряються об перон.
Як ця жінка може йти?
Як вона може рухатися?
Це те, чого я ніколи не знав, ніколи не міг збагнути, – на що здатні люди.
Вона підняла його і пішла далі, а дівчинка припала до неї збоку.
Відбулася зустріч із чиновниками, підняли свої вразливі голови питання про те, чому вони спізнилися і що сталося з хлопчиком. Доки її мама, із заціпенілими думками, сиділа на жорсткому стільці, Лізель забилася в куток маленького запилюженого офісу.
Тоді – безладні прощання.
Одне було плаксивим. Дівчинка зарилася обличчям у мамине зношене шерстяне пальто. Її знову відтягували.
На деякій відстані, серед околиць Мюнхена, заховалося містечко під назвою Molching, а нам із вами краще вимовляти «Молькінґ». Саме туди везли дівчинку – на вулицю, що називалася Himmel.
Той, хто вибрав назву для Небесної вулиці, безперечно мав здорове почуття гумору. Не скажу, що там було пекло на землі. Ні. Проте там не було й раю.
Хоч як би там було, прийомні батьки вже чекали на Лізель.
Губерманни.
Вони чекали на дівчинку і хлопчика і мали отримувати невелику допомогу на їх утримання. Ви б не хотіли бути тим, хто принесе Розі Губерманн новину про те, що хлопчик не пережив поїздку. Правду кажучи, ніхто взагалі не хотів щось їй казати. Коли вже зайшла мова про характери, то в Рози він був не з кращих, але в минулому їй вдавалося гарно виховувати прийомних дітей. Декількох вона, без сумніву, перевиховала.
Лізель їхала туди на машині.
Раніше вона ніколи не їздила на машині.
Її шлунок то підскакував, то опускався донизу, вона марно сподівалася, що вони зіб’ються з дороги чи передумають. Серед цих думок вона незмінно поверталася до мами, що залишилась на вокзалі й чекала наступного потяга. Вона тремтить. Закуталася в те нікудишнє пальто. Очікуючи на той потяг, вона гризтиме нігті. Довгий і неприємний перон – шматок холодного цементу. Коли повертатиметься назад, чи виглядатиме те місце, де поховали її сина? Чи її здолає важкий сон?
Машина все їхала, а Лізель боялася останнього, смертельного повороту.
День був сірим – кольору Європи.
Машину зусібіч обступила заслона дощу.
– Майже приїхали. – Чиновниця з державного управління опіки, пані Гайнріх, обернулася до дівчинки й усміхнулася. – Dein neues Haus. Твій новий дім.
Лізель витерла круг на запітнілому вікні і визирнула.