ГУБЕРМАНН
Врешті Лізель боязко зайшла в будинок. Ганс Губерманн тримав її за одну руку. За другу її тримала маленька валіза. У валізі, під шаром складеного одягу, заховалася маленька чорна книжка, що її, як ми можемо лише здогадуватися, уже декілька годин шукав чотирнадцятирічний гробар із невідомого міста. Уявляю, як він каже своєму начальнику: «Чесне слово, я не знаю, де вона. Я вже все обшукав. Все обшукав!» Я впевнений, що він ніколи б не запідозрив дівчинку, проте ось вона – чорна книжка зі сріблястими літерами, під куполом її одягу.
Перша здобич крадійки книжок – початок її видатної кар’єри.
Перетворення на Saumensch[4]
Так, видатна кар’єра.
Покваплюся зазначити, проте, що між крадіжкою першої і другої книжки минуло чимало часу. Іншим, не менш важливим фактом є те, що першу книжку вона вкрала у снігу, а другу – у вогню. Також не варто забувати, що деякі книжки їй дали. Загалом у неї було чотирнадцять книжок, та вона вважала, що здебільшого її історію створили десять книжок. Із тих десяти шість вона вкрала, одна з’явилася на кухонному столі, дві написав для неї схований єврей, а ще одну приніс лагідний, зодягнений у жовте вечір.
Вирішивши написати свою історію, вона дивуватиметься, коли саме книжки і слова не просто почали мати якесь значення, а стали для неї всім. Може, тоді, коли вона вперше побачила кімнату, де були цілі стелажі з книжками? Або тоді, коли на Небесній вулиці з’явився Макс Ванденбурґ із пригорщею страждань і «Mein Kampf»[5] Гітлера? А може, це через читання в бомбосховищі? Чи через останній марш у Дахау? Чи «Струшувачку слів» ? Мабуть, точної відповіді, коли і де це сталося, ми з вами так і не отримаємо. А втім, я не забігатиму наперед. Перш ніж дістатися до котрогось із цих варіантів, нам слід подивитися, як почалося життя Лізель Мемінґер на Небесній вулиці, й дізнатися про мистецтво бути saumensch.
Коли вона прибула, на її руках іще виднілися сліди від укусів снігу, а з пальців іще не стерлася замерзла кров. Вона вся здавалася якоюсь недогодованою. Дротяні ноги. Руки, як вішаки для пальта. Це їй далося нелегко, але коли таки далося, то вийшла якась зголодніла усмішка.
Кольором її волосся майже не відрізнялося від білявого німецького сорту, але в неї були небезпечні очі. Темно-карі. На той час у Німеччині вам не хотілося б мати карих очей. Напевне, вона успадкувала їх від тата, однак достеменно цього не знала, бо зовсім його не пам’ятала. Насправді про тата вона знала лише одне. Це був ярлик, якого вона не розуміла.
Не один раз вона чула його в минулому. «Комуніст». Пансіони були напхані людьми, кімнати переповнені запитаннями. І це слово. Це дивне слово завжди було десь там, у кутку, воно визирало з темряви. Воно носило костюми, уніформи. Хоч куди б вони подалися, воно було там, щойно згадували її тата. Вона могла вловити його запах, відчути його на смак. А от вимовити чи зрозуміти не