пластика, магія безупинного руху стоять на першому місці, вони виразніші, ніж слова. Віктюк – це людина-жест! Його володіння формою разюче. «Важливо не що, а як», – говорить Майстер і кожним своїм спектаклем доводить це. Для нього важливі не статичні пози, а жести, рух, спрямований зі сцени до публіки. А глядачеві та його здатності по-дитячому вступати в Гру, без якої Театр мертвий, Маестро завжди довіряє.
Віктюк – справжній працелюб. Мабуть, жоден «нормальний» режисер не працював і не працює стільки: репетиції по десять годин на добу, по дві прем'єри на сезон плюс робота за кордоном. Поки не було власної сцени, інші театри охоче надавали йому свої, яким «мандрівний, бездомний» режисер дарував аншлаги, відкриваючи нових, нікому не відомих зірок і «розутілюючи» старих. Два найскандальніші спектаклі Віктюка, що зробили його по-справжньому знаменитим, – «Служниці» і «М. Баттерфляй» – були майже одностайно «з'їдені» пресою, що побачила в них, головним чином, «яскраву блакитну обгортку, розгорнути яку не могли – так і проковтнули з фольгою і папірцем».
Віктюка часто називають «революціонером еротичного театру», і сам він цілком погоджується з цим визначенням. «Секс – головна тема мого театру, у якому жоден спектакль без цього не обходиться, – говорив він. – Зараз вийшла моя нова прем'єра під назвою “Давай займемося сексом!” – із знаком оклику наприкінці. Саме сексом, а не любов'ю – це, на щастя, різні поняття. А потім буду робити спектакль з О. Образцового та І. Соколовою “Не стріляйте в маму”. Це сумна італійська п'єса: щоб уберегти своїх 17-літніх синів від спокус життя, дві мами закохують у себе дітей одна одної. І героїня Образцової завагітніє від сина своєї подруги…».
Що стосується власних любовних стосунків, то Віктюк стверджує, що ніколи не поєднує творчість і особисте життя, вважаючи близькі стосунки з партнерами по сцені неможливими. «Я взагалі переконаний, незалежно від чоловічого чи жіночого партнерства: щойно у творчості переходиш тілесний рубікон – мистецтво закінчується. Геніальне виникає тільки тоді, коли є дистанція таємниці. Завжди взаємопроникнення всіх цих струмів має бути на рівні духовному. Насититися тілом, відкрити через нього людину простіше. Але тоді дистанція між двома душами – статевий орган. Чоловічий… У житті ж, коли людина іде з твого творчого поля, – будь ласка. Інакше – ніяк. Кожен артист – грань твоєї душі, її відблиск. Існує взаємопроникнення, коли світіння не мусить зникати з роками. Не один раз режисер як споживач користає актора як товар – і вбиває цим артиста, уживши його і творчо, і фізично».
Навколо особистого життя Романа Віктюка завжди було безліч чуток і пліток. Особливий інтерес у публіки і преси викликає його давнє одруження з працівницею «Мосфільму», про що він розповів в одному з інтерв'ю: «Я був одружений лише один раз. Мені багато не треба. Цього вистачило, щоб осягти всю цю премудрість. І скільки б не говорили великі про те, що самотність – це не тільки доля, а єдине можливе існування