на стілець і дістав із кишені карти.
– На кого кидати – на тебе чи на якогось короля? – запитав і діловито підсунувся ближче до столу.
Марго часто закліпала віями й нічого не відповіла.
– Ну? – Дань нетерпляче тасував карти.
– На короля, – промовила майже пошепки.
– Якого – хрестового, бубнового? – допитувався юнак.
– Хрестового, – глянула йому в блакитні очі, – ні – бубнового, – виправилася гарячково. – Такого, як ти, – сказала й приречено опустила очі.
Карти були немилосердні – дівоча любов розбивалася об холодність і байдужість.
– Не любить він тебе, – Даню було шкода Марго. Не раз помічав на собі її погляд. І не раз, зустрівшись із його очима, дівчина посміхалася ніяково. Розумів, що робить боляче, але ж його серце билося рівно й не озивалося ні на слова, ні на погляд. – Викинь цього дурня з голови, та й усе, – роздивлявся карти, не підводячи очей. – Немає в ньому нічого путнього. Краще поглянь, скільки навколо тебе крутиться хороших хлопців. Не те що оцей… – тицьнув пальцем у карту, нарешті підвів погляд. – Він, Марго, не здатен на любов. – Сказав те винувато й швидко згріб карти зі столу.
Дівчина розплакалася, кинулася на нього й ударила кулаками в груди:
– Брешеш, брешеш! Ти все брешеш!
– Заспокойся, Маргаритко. Ти найкраща з усіх дівчат на нашому курсі. Повір, у тебе попереду велика любов. Справжня. А мені прости, – провів долонею по її волоссю, легенько торкнувся пальцями обличчя. Хотів щось іще відчути, ніж звичайне співчуття, але все в ньому ніби вмерло від тієї, одурманеної гашишем, ночі.
Марго страждала. Та більше від сорому, який переживала при кожній зустрічі з Данилом. Соромилася, що відкрилась. Було б краще, коли б він нічого не знав. А ще краще – не бачити його. Ніколи.
Одного разу на практичних заняттях помітила у хлопця на шиї маленького хрестика. Ніхто на курсі хрестиків не носив, бо всі були комсомольцями. Спочатку здивувалася, навіть підійшла ближче, щоб роздивитися. Потім зневажливо посміхнулася.
Того ж дня про хрестик дізналася заступник директора технікуму, худорлява сорокарічна жінка, з тих показово зразкових, що робили одне, говорили друге, а думали третє. Завжди в одязі темного кольору, по- військовому підтягнута, а маленькі круглі очі ховалися за товстими лінзами окулярів. Між собою студенти називали її Совою, бо, коли читала лекції, часто знімала окуляри, стояла мовчки, суворо вдивляючись у їхні обличчя. На другий день зранку вона викликала Данила в кабінет і, щойно той зайшов, наказала:
– Ану ж підійди до мене і розстібни сорочку.
Хлопець не відразу зрозумів, що вона хоче, і здивовано глянув їй в обличчя.
– Я кому сказала! – підвелася жінка за столом. Швидко підійшла сама і почала розстібати на сорочці верхнього ґудзика.
Дань зніяковіло відступив, та Сова вже тримала на долоні маленького хрестика.
– Що це таке? – з силою рвонула мотузок, і хрестик випав із долоні на підлогу.
По тілу Данила пробігла судома,