Господні наречені. А ти справді такий дурний чи прикидаєшся? – очі жінки уважно дивилися в Даньове обличчя. – І де ж ти росло таке забите? – повернулася, щоб іти, але у дверях спинилася: – Їв що сьогодні?
– Не їв і не грішився, – запобігливо відповів Данило.
Та спочатку його відвели до ігумені, якій розповіли про дивака, що забрів до жіночого монастиря. Ігуменя теж була немолодою і з суворим обличчям-іконою.
– Ти хто? – запитала відразу, щойно він переступив поріг: – Циган, вірменин?
– Я – українець, – відповів Данило ображено, потім опустив голову й додав тихіше: – З осілих циган.
– Добре, що признався, – похвалила ігуменя. – А ти не крадеш, не ворожиш?
– Не краду, але ворожу і з того живу, – промовив невесело. Підняв голову й додав: – Кому розкажу правду, кому збрешу – як кому хочеться.
– Хто ж тебе навчив такої недоброї науки? Поки не пізно – кинь, бо пропадеш. Фізичну хворобу можна перемогти, а духовну – важко.
Жінка говорила зрозуміло, та Дань чомусь перепитав:
– Як це? А як я тоді житиму?
Ігуменя мовчки дивилася на нього, немов щось обдумувала.
– Тобі до церкви ходити треба, поки твоя душа зовсім не заблукала в темряві. Ти співаєш?
Данило хитнув головою.
– А чого ж не ходиш до церкви? Чого в церкві не співаєш?
– Я хотів, – юнак опустив додолу очі, – я дуже хотів.
Суворе обличчя посвітлішало:
– Підеш у Володимирський собор. Походиш, повчишся справжнього духовного співу – я напишу записку.
У Володимирському соборі уже немолодий регент уважно поставився до нового хориста:
– Треба, хлопче, не тільки глотку дерти. Переживай серцем, про що співаєш. А коли будеш надіятися лише на голос, то сам стомишся і людей стомиш.
Високий тенор Данила оцінили всі хористи. Але найбільше він заприятелював із псаломщиком Петром, який завжди привітно посміхався йому при зустрічі.
– О! – вигукував радісно. – Бойове поповнення сьогодні – значить, заспіваємо. А де це ти пропадав? – допитувався, коли Данила деякий час не було у храмі. – Дивися, бо дівчата до добра не доведуть, – переводив розмову на жарт.
Данило на ці слова червонів і відмовчувався.
Та не всі так ставилися до нього, як Петро. Диякон Матвій, колишній міліціонер, не раз підозріло дивився на його кишені. Не раз повторював: «Згадаєте мене, як він собор обчистить. Знайшли співака, наче нікому співати…». А коли Дань став кононархом, цілий тиждень не приходив до собору.
– Не звертай на нього уваги, – говорив із посмішкою Петро. – Така він людина, і вже уп’ятьох не переробиш.
Кар’єра кононарха швидко обірвалася. Одного разу кононаршив вірш «Почуй мене, Господи», але замість рядка «Мене ждуть праведниці» проспівав: «Мене ждуть грішниці». Не зрозумів, чому ніхто не підхопив далі й чому навколо запала мовчанка. Хтось позаду вдарив по потилиці, а натомість інший кононарх огласив:
– Мене ждуть праведниці.
Данило глянув у текст