поки що слухайся, поки в пір’я не вбився. Тільки нікому не кажи про те, що я тобі розповіла, добре?
Данило мовчки кивнув головою, глянув на порожні миски й поклав свою ложку.
Вранці до Лідії зайшла сусідка й попросила:
– Дай котрого з твоїх хлопців, котрий кучерявий: сьогодні у Мисика Петра будемо коровай місити – дочку заміж віддає.
– Бери хоч усіх, – засміялася Лідія й обвела поглядом дітей. – Он візьми Данила. Іди, сину, побудеш серед людей, – заохочувала хлопця, який розгубився, бо йому ще ніколи не доводилося вимітати піч перед тим, як туди саджатимуть весільний коровай.
– О, добре, – зраділа сусідка, – такого кучерявого більше в селі немає.
Данило старанно вимітав піч гусячим крилом, а жінки місили тісто, ліпили з нього жайворонків і співали:
Кучерявий піч вимітає,
А щасливий коровай саджає.
А в нашого короваю
Всі дороги та й до раю.
А в нашої печі золотії плечі,
Срібнії крила, щоб коровай гнітила.
Данило заслухався, потім обережно, щоб не забруднитися, іще раз промів далеко в печі. Не помітив, коли тернув сажею по обличчю, і не розумів, чому жінки поглядають на нього і посміхаються між собою, а дівчата пирскають від сміху.
– Який же ти чорнявий та гарний, – пожартувала молодиця, що розкачувала тісто по столу.
Всі засміялися, тільки Данило несподівано відчув у собі злість: і на молодицю, і на дівчат, і на весь світ.
– А ви, тітко, – промовив нарочито голосно, – не дуже рота розкривайте, щоб не було видно чорне.
– Що? – тітка розгублено глянула на подруг, які крадькома перезирнулися, ховаючи посмішки. – Це тебе мати так навчила? Я ось Марті розкажу…
Данило на ці слова скривився, наче від зубного болю. Обережно поклав під комин крило й пішов. Біля дверей обернувся, глянув на тітку поглядом, від якого та ще більше розгубилася:
– Марті кажіть скільки хочете, а до моєї матері вам зась.
– Що він нагородив? – не зрозуміла жінка. – Наче з цепу зірвався. Що я такого сказала? – здвигнула плечима й узялася за тісто. Потім знову здвигнула плечима, але вже мовчки.
Данило швидко вийшов із хати, у дворі його перейняли бояри та дружки. Щось говорили, про щось просили, та хлопець лише відмахнувся.
У Дзингарів на нього чекала Маріуца. По її радісному обличчю зрозумів, що вдома все гаразд, але ні про що не питав, тільки привітався.
Маріуца відчувала свою провину перед онуком і запобігала:
– Лідія каже, що ти в хаті наче свій.
– Я, бабо, вже всюди чужий, – посміхнувся невесело й сів на ліжко. Потім зняв туфлі й ліг прямо в одязі.
– Яка це тебе муха вкусила? – Баба витягла з кишені гостинці й роздала дітям Лідії. Ті, вхопивши цукерки, миттю вибігли з хати. – Чого розлігся серед білого дня?
– А що мені робити? – роздратовано запитав Данило. – З Давидом корів пасти чи з Лідією по селах старцювати? Що мені тут робити, бабо?
Маріуца