що все, що з ним трапилося, було непорозумінням, помилкою. Нехай би він глянув батькові в очі й побачив там щось таке, що виправдало б того і розраяло його самого. Але ця ніч розтоптала в ньому надію, хлюпнула брудом у саму душу. І все для Данила стало ненависним. Не було шкода зрадженого батька. «Так йому й треба – то за матір». Але почувався зрадженим сам. Хотів думати про когось у цьому світі, хто б любив його по-справжньому, і не знаходив нікого. На Маріуцу сердився, адже й вона зрадила, хіба не знала, навіщо їдуть у Рахів. А чому нічого не розповіла про матір? Це найдужче боліло. Скільки років брехала, і кому він казав: «Мамо»? Оцій… оцій… що в усьому винна. Через неї мати пішла з табором. Через них обох.
– Я помщуся, – промовив уголос.
У селі заспівали півні. З одного подвір’я на інше котилося голосисте «Кукуріку-у-у!». Затихало ненадовго, потім вихоплювалося в іншому місці, немов за велінням невидимої диригентської палички – тим диригентом було сонце, що на сході вже пробивало пітьму.
Коли зовсім розвиднілося, Дань виліз зі своєї схованки. Щось ледь чутно зашелестіло в траві, і хлопець аж підплигнув від несподіванки – під ногами непоспіхом проліз вуж. «А може, й гадюка, – подумав із жахом. – Може, я з нею й ночував у копиці? Ну, чого ти? – заспокоїв сам себе. – Хіба ця гадина страшніша від тієї, двоногої?» У горлі знову перехопило, і він проковтнув уже не дитячі сльози.
Стояв під копицею і відчував, що не має сили йти додому. А більше йти нікуди. Вранішній вітерець війнув по обличчю, немов хотів остудити розбурхані почуття, але не остудив. Дань зняв туфлі й побрів по росі у протилежний від села бік.
До самого вечора блукав за річкою. Навіть передрімав під розлогим деревом, як колись, коли ще був малим. Втупився у клаптик неба поміж верхівками й думав: чи насправді дивиться хто звідти на землю? Чомусь страшенно хотілося, щоб дивився. Щоб отам, за хмарами, була не прозора безодня, а чиясь влада й сила. Знову й знову думав про матір, і так хотілося, щоб і вона була в тих небесах, щоб хоч уві сні…
Коли звечоріло, нарешті підійшов до батькової хати, знесилений і голодний. Довго стояв на ґанку і прислухався до голосів: дитячих, Мартиного, батькового, тільки Маріуци не було чути. Звично натиснув на ручку у дверях – сім’я саме збиралася вечеряти. Батько аж за столом підвівся від несподіванки.
– Не чекали, тату? – запитав з викликом і, мов уперше в цій хаті, зацікавлено обвів поглядом – побачив новий високий холодильник. Прочинив двері до зали – там на всю підлогу лежав новий килим. – Багато, видно, замогоричили. Скільки, тату?
– Звідки ти взявся? – Григорій змінився на обличчі, розгублено глянув на Марту, потім – на матір.
Маріуца заплакала вголос:
– Я ж тебе надіялася із правнучатами побачити, а ти, дурнику?…
Данило мовби не чув. З удаваною веселістю ляснув долонею по холодильнику:
– Путня річ і, мабуть, недешева. Тільки гроші, тату, доведеться вертати. Немає вже? А ти ось її віддай заміж, – підхопив на руки Мартину доньку. – За неї не менше дадуть.
– Виродку! –