шепотів на вухо Перун, – це нічого, поплач, рідна, навіть богам деколи можна плакати. Бо в душі ніколи не народиться справжня веселка, якщо з очей не крапали сльози.
Зітхнула тяжко-невесело. Спогади обплутували спрутом.
Чи буває кохання колишнім? Ти запитувала себе?
Перун. Стрибог. Перун, син великого Сварога, батька, Творця.
Чиста блакить в очах та чисті помисли. Його руки, уста, ніжність, тепло, вірність, серце, яке вона йому так досі й не повернула…
– Єдина…
– Єдиний…
– Моя…
– Мій…
– Назавжди?
– Назавжди.
Тільки назавжди не вийшло. Бо… Навіть вічність буває мертвою. Не те що боги. І вона також померла, тобто просто її у нього вкрали, вирвали, забрали. Та не назавжди. Бо вона чомусь повернулася… Повернулася, але чи до нього? Так багато води збігло, так багато всього відбулося, змінилося, перевернулося, перетерпілося.
А він?
Він тоді мусив померти без неї. Вона б померла без нього – знала це напевне. Мав. Мусив. Але не помер? Бо…
І вона тепер знала чому. Вона це читала в його відкритому навстіж серці.
Велика мета і батько з матінкою не дозволили. Наївно так думати? Але це правда. Вони дозволили їй піти від нього назавжди і заборонили йому наздоганяти…
Вона озирнулася. Відчула його близькість. Перун сумно підійшов до неї. Очевидно, не наважувався надовго залишати її одну:
– Як ти, моя люба Пташко? Пробач мені за все, якщо зможеш.
Гірко посміхнулася. За що він перепрошує? Поки наче рано.
– Перуне, я досі напевне не знаю, чому померла тоді. Чому ти не був поруч. Ти ж ніколи мене одну не залишав. Я лишень пригадую, що чомусь я в світі Оранти залишилася сама, чекаючи на тебе. І раптом приходить звістка від тебе. Твої німі вісники – небесні хмари, кличуть мене тобі на допомогу. Я поспішаю, кваплюся і втрапляю у пастку. А де тоді був ти? Я ж цього так і не довідалася…
Він обхопив голову руками, сумно зітхнув. Говорив:
– А я був у світі темних. Вони якраз вбивали світ Русалій. Перетворюючи води ріки Забутої-Незгаданої на Мертву ріку. Я далеко не наївний, Пташко люба моя, але тоді вважав, що якщо є найменший шанс врятувати цілий світ, то потрібно зробити це. Тебе зумисне з собою не брав, це ж таки темні… Завжди підступні та зрадливі. До того ж сам Велес вимагав лишень моєї присутності. Я легко переправився через ріку, для цього тоді мені міст не був потрібен. Це вже згодом, коли мої ноги торкнуться ґрунту колись світу Русалій, а я побачу Храм Чорнобога, зазирну в очі боввана, що стоїть на площі Чотирьох доріг, зрозумію: мене заманили в пастку. Жодних перемовин не буде. Темний світ демонстрував свою силу, вирішивши вбити частинку мене. Як я скаженів!
Ти завжди була моїм світлом. А якщо я втрачу тебе, то й світло для мене навіки вимкнеться. Я спізнився, Пташко моя. Вони вбили тебе. Вбили моє серце… Серед друзів знайшовся зрадник. Так, страчений та незломлений світ Русалій згодом відомстить темним за все: і за власну смерть, і за твою теж… Морок втратить