Ти не наївна. Ти – розумниця. Просто трішки заплуталася. Бо немає жодного значення, чоловік ти чи жінка. Завжди обирає серце. Серце, розумієш, серце! Тому я тебе запитую: чому твоє серце вибрало темного? Навіщо?
4. Хто має застрелитися – не втопиться
– Ей, агов, дівчинисько! – Задерикуватий хлопчачий голос наче видирає її з притупленого сприйняття реальності, але вона не поспішає розплющувати очі.
Інший голос, не такий скрипучий і також юнацький, трохи збентежено та дещо обережно каже:
– Чуєш, братіку, а мо’, вона того, втопла? Ти не перестарався випадково?
– Чого це втопла, йолкі-матолкі? Хто має застрелитися – не втопиться. – Задиркуватий власник голосу іронічно не погоджується. – Вона ж безсмертна, і до того не темна. Чого це вона мала б втопитися в нічийній воді? Пхе. Вона ж тойво… Дівчисько. З переляку, мабуть, зомліла. Он, глянь, яка бліда.
– Та бачу я. Не повилазило поки. І справді, щось дуже бліда, і тому може бути й мертвою. Йой, лишенько! Я знаю-знаю! Вона точно мертва. То наша земля її вкатрупила. Світ нашого батька тих, хто без дозволу сюди пхається, не приймає. Що ти накоїв, братіку? Ти точно її цейво, – голос з обережного стає переляканим.
– Ой-ой! Йолкі-матолкі! Соплі з Перемінника підбери. Чо’ ти вічно каркаєш, брате? Сто разів переміряєш перед тим, як рубанути. Зараз перевіримо, жива вона чи нежива. Що наперед голосити та поминки справляти? – Голос хоч і вдає, що ніц не боїться, але слова того, кого він називає братом, схоже, добряче його зачепили. І він теж трохи наляканий.
– Перевірить він! – передражнює власник обережного голосу. – Е, той, це все цікаво, звісно, але, скажи мені, мій любий братіку-телепню, якого ти її сюди приволік? Ну полякав би, якщо вже без своїх витівок не можеш, і на протилежному березі залишив. І хай тоді з нею інші панькаються. Так ні, чогось за собою притягнув. Я цій синюшній відмовляюся штучне дихання робити, бо вона точно мертва. Не рухається ж…
– Тюхтій ти, брате. Все як завжди – ой-ой, ай-ай! Йолкі-матолкі! Інколи мені здається, що ти не наш, не безсмертний, що тебе нам вівці підкинули…
– Шо? Що ти мелеш, які вівці? – У голосі обережнішого почали з’являтися нотки образи. – Ти – безсовісна свиня, братіку. Скільки разів я тебе, халамидника та пройдисвіта, з халеп витягував? Не злічити! І ти смієш мені таке казати? Невдячний бовдур. Дожився. Горобцем ляканим я вже був, зайцем-перелякайцем – теж, осиновим листком-страшком – теж… Ага, і ще Сварог зна ким… Але вівцею… Ну, знаєш, Леде!
– Та не вівцею, Полелю! Ой, йолкі-матолкі, які ми ніжні! – Примирливо, навіть трішки запопадливо озивається власник іронічного голосу. – Я маю на увазі, що ти вічно усього боїшся. І вівці усього бояться. Слухай, друже, твоя безмірна обережність мені той, аж по… – очевидно, показує доки, і додає: – Набридла тобто. Ну, давай-но, брате, не будь занудою! Хай! Розважимося трохи, та й відпустимо малу додому. Нудно ж.
– Нудно йому! – перекривляє брата Полель. – Цікаво, а хто винен, що нам виходити за межі землі нашого обійстя не