що все незвичайне розслідується.
Чотири години по тому Караваджо у шкарпетках перебігає газон, і його супроводжує тінь, чітко окреслена місячним сяйвом. Біля гравійної доріжки чоловік зупиняється й повільно крадеться вздовж неї. Дивиться вгору на віллу Козімо, на освітлені Місяцем прямокутники вікон. Палац військових дружин.
Світло автомобільних фар, наче струмінь води з брандспойта, освітлює кімнату, куди він проник, і Караваджо застигає на півдорозі, помічає звернені в його бік очі тієї ж жінки, чоловіка, який рухається на ній, встромивши пальці в її світле волосся. І вона впізнає чоловіка, попри його оголеність, це безумовно той, випадково сфотографований нею на галасливій вечірці, навіть стоїть так само, від несподіванки напіврозвернувши до неї тулуб, коли фари машини вихоплюють його тіло з темряви. Автомобільне світло ковзає в куток, а потім зовсім зникає.
Темно, хоч око вибери. Він не знає, чи рухатися далі, чи прошепотить жінка чоловікові, який її трахає, про стороннього в кімнаті. Голий злодій. Голий вбивця. А може, підкрастися до парочки в ліжку і скрутити офіцерові в’язи?
Караваджо чує, що люди продовжують кохатися, чує мовчання жінки – жодного шепоту, – чує, як вона думає, як її очі націлені на нього крізь темряву. Ні, слово має бути роздумує. Увага Караваджо перемикається на міркування, як один склад геть змінює слово – вона «роздумує», наче «роздмухує» багаття своїх думок. Слова – це дуже тонка матерія, за словами одного із друзів, майстерно володіти ними важче, ніж скрипкою. Караваджо спадає на думку біляве жінчине волосся й чорна стрічка в ньому.
Чоловік чує, що автомобіль розвертається і зіщулюється, очікуючи нового променя світла. Обличчя, що з’являється в темряві, здається занесеним лезом меча над ним. Світло вихоплює жінку, генералове тіло, килим і наостанок знову ковзає обличчям Караваджо. Він не може більше бачити жінку. Трясе енергійно головою й проводить долонею біля горлянки. Накреслює в повітрі рукою камеру, щоб вона зрозуміла. Знову суцільна темрява. Караваджо чує, як жінка із насолодою стогне, і розуміє, що вона його не викаже. Жодного слова, жодного натяку на іронію, сигнали порозуміння, і він тепер знає, що може вільно рухатися до веранди й зникнути, розчинившись у ночі.
Знайти її кімнату було значно складніше. Він увійшов до вілли й минув напівосвітлені фрески сімнадцятого століття, котрі прикрашали стіни довжелезного коридору. Десь тут у глибині будинку ховалися спальні кімнати, схожі на темні кишені золотистої камізельки. Єдиний спосіб оминути вартових – вдати із себе дурника. Доведеться зняти весь одяг і залишити його на клумбі.
Дрібними кроками голий чоловік підіймається сходами на третій поверх, а охоронці регочуть і показують пальцями на його геніталії, перехилившись через бильця, він підлабузницьки вклоняється мало не до самої підлоги, натякає вартовим на вечірні побачення, alfresco, як їм це? Чи спокусливі ігри a cappella?
Ще один довжелезний коридор на четвертому поверсі.