лікувався тут уже доволі довго, й усі знали про його неохоту контактувати. Але зараз чоловік сам звернувся до лікарів, запитав про дівчину і, годі й казати, усіх налякав. Упродовж усього цього часу він не промовив ані слова, спілкувався переважно жестами чи гримасами, іноді чомусь посміхався. Про себе чоловік нічого не розповів, навіть імені не назвав, лише записав свій персональний номер як свідчення, що воював на боці союзників.
Цю інформацію двічі перевірили, навіть отримали підтвердження з Лондона. Він був знаним кластером рубців. Тож лікарі, повернувшись до нього, зважали на його бинти. Знаменитість, яка, попри все, бажала тиші. Герой війни.
Це дозволяло почуватися безпечно. Нічого не розповідати. Хоча вони й приходили до нього з ласками, умовляннями і навіть ножами. Понад чотири місяці – жодного слова. Коли його привезли сюди і дали звичайну дозу морфію, щоб втамувати біль у руках, чоловік став для персоналу шпиталю велетенською твариною без жодної жаги до життя. Здебільшого пацієнт сидів у кріслі в повній темряві та спостерігав за хвилями руху пацієнтів і метушнею медсестер поміж палатами.
Але зараз, оминаючи групку лікарів у коридорі, він почув жіноче ім’я, сповільнив ходу, а потім рвучко повернувся, підбіг до них і запитав, у якому шпиталі працює ця панянка. Йому відповіли, що це колишній жіночий монастир, що спочатку його захопили німці, а потім союзники, які й улаштували там військовий шпиталь. Він десь на пагорбах Північної Флоренції. Більшу частину страшенно понівечено бомбардуваннями. Там небезпечно. Насправді це лише тимчасовий польовий шпиталь. Але медсестра та її пацієнт відмовилися звідти піти.
– Чому ви не натиснули на них, аби змусити?
– Вона наголошувала, що пацієнт занадто слабкий для переміщення. Ми, звісно ж, могли обережно транспортувати його, але зараз не час для суперечок. Та й вона сама була не в найкращій формі.
– Її поранено?
– Ні, можливо, вона слабко контужена вибухами. Було б добре повернути її додому. Проблема в тому, що війна закінчилася. Неможливо більше когось змусити зробити що-небудь. Пацієнти тікають зі шпиталів. Військові самовільно зникають іще до того, як їх демобілізують.
– На якій вона віллі? – поцікавився чоловік.
– Там, де, за переказами, у саду живуть привиди. Сан-Джироламо. Тепер у дівчини є свій власний привид – її обгорілий пацієнт. Від вогню в нього не залишилося ані обличчя, ані нервів. Можна провести палаючим сірником у нього під носом і не побачити жодної реакції. Його лице заснуло назавжди.
– Хто він?
– Його імені так і не вдалося з’ясувати.
– Він не розмовляє?
Лікарі засміялися:
– Ні, розмовляє, причому постійно, але забув, хто він такий.
– А звідки його привезли?
– Бедуїни принесли його до оази Сіва. Потім він трохи лікувався у Пізі, потім… Мабуть, хтось із арабів носить його іменний жетон. Може, якось він вирішить його продати, тоді ми дізнаємося більше, а може,