зростися з нею й заховатися туди, де зможе забути про свою дорослість. Було щось легке, повітряне, невагоме, наче вальс, у його розмові з нею, в плині його думок. Хані хотілося врятувати цього чоловіка без імені й майже без обличчя, котрий був усього-на-всього одним із близько двох сотень, яких вона виходжувала, поки інвазія просувалася на північ.
Вона так і покинула святкування, у своїй ситцевій сукенці. Зайшла до кімнати, котру ділила з іншими медсестрами, і сіла. Щось зблиснуло у полі її зору, і Хана здивовано помітила маленьке кругле люстерко. Підвелася й повільно попрямувала до нього. Воно було дуже маленьким, але водночас розкішним. Хана не дивилася в дзеркало понад рік, іноді лише спостерігала за своєю тінню на стінах. У люстерку віддзеркалювалася тільки щока, тому довелося витягнути руку, пальці тремтіли. Вона побачила свій невеличкий портрет, наче це була вигадлива брошка. Вона. Крізь вікно долинали голоси пацієнтів, котрих вивезли на сонечко у візках, вони сміялися й тішилися разом із медперсоналом. Усередині залишилися тільки важкохворі. Хана посміхнулася: «Привіт, друзяко!» Дівчина пильно вдивлялася у відображення, намагаючись упізнати себе.
Хана і Караваджо прогулюються садом у темряві. Він починає розмову, за звичкою повільно розтягуючи слова:
– Хтось однієї глупої ночі святкував день народження на Денфорт-авеню. В нічному ресторані Кроулера. Пам'ятаєш, Хано? Кожен мав підвестися і заспівати пісню – твій татко, я, Жанетта, всі друзі, і тоді ти вперше промовила, що теж хочеш. Ти тоді ще була школяркою й вивчила пісні на уроках французької.
Ти все зробила дуже урочисто, залізла на лавицю, а потім ступила ще один крок і опинилася на дерев’яному столі між тарілками та запаленими свічками. І раптом ти затягла «Марсельєзу»:
Гей, діти рідної країни!
Ти співала голосно, поклавши руку на серце. Гей, діти рідної країни! Половина присутніх навіть не знали, що це, до дідька, за пісня така, а може, ти й сама не знала точного перекладу тих слів, але розуміла, про що вони.
Вітер напнув твою спідничку так, що вона майже торкалася свічок, і твої оголені щиколотки здавалися сліпучо-білосніжними в цьому барі. Тато дивився на тебе, зачудовувався новою мовою, мелодією, котра пливла так чітко, бездоганно, без жодного сумніву, а вогники свічок то відхилялися в бік твоєї сукні, то майже її торкалися. Наприкінці ми всі підвелися, а татко взяв тебе на руки.
– Я зроблю тобі перев’язку. Знаєш, я все-таки медсестра.
– Мені зручно й так. Ніби рукавиці.
– Як це сталося? – поцікавилася Хана.
– Мене впіймали, коли я вистрибнув з Анниного вікна. Та жінка, я оповідав тобі про неї, котра мене клацнула. Втім, її вини тут не було.
Хана хапає Караваджо за руку, промацує м’язи:
– Прошу, дозволь мені це зробити.
Виймає його перебинтовані руки з кишень пальта. Вдень бинти здаються сірими, а зараз у темряві – майже сяють білизною.
Дівчина