мертвий. Жодної лампочки, жодного ворушіння. Й замок на дверях.
Лише ген-ген, десь аж на обрії, щось таке, ніби ліхтарі.
Пошукав розклад потягів. Не одразу, але знайшов. Мав у сумці могутній ліхтар, що на кілометр лупить, але не мав валізи з акумулятором. Витяг мобілу, присвітив, так-сяк розібрав у зеленкуватому сяйві…
…5.40.
Цебто, кукати мені тут було аж до ранку, й добре ще, як місцеві гопники не нагодяться.
Кукав, а що робити. Години аж до четвертої. Вивчив на будівлі вокзальчику кожну цеглину й – вибачте, шановні зміївчани! – з великої образи позначив двері. По-собачому, хіба що ногу не задирав.
Аж гульк! – суне щось. Таке, ніби потяг, але повільно-повільно. Кинувся я навперейми й став біля колії, руку задерши – а раптом зупиниться!
Мабуть, мені дуже того хотілося, бо ви не повірите – таки зупинився.
Не зовсім, щоправда – а так і сунув, кілометрів зо три на годину.
– Тобі їхати? – висунувся з кабіни дядько.
Мабуть, і в цього я був не першим таким на цьому вокзалі.
– Їхати! – радісно загорлав я у відповідь.
– Ну то стрибай, чого став…
Бік електровоза зачорнів роззявленим люком, й звідти висунулась рука.
– Давай сумку, бо так не залізеш!
Я подав. Рука схопилась за ручку… й негайно виявилась немолодим опасистим дядьком, на обличчі якого так само негайно з’явився цікавий вираз. А що ж ви хочете? Кілограмів двадцять, та несподівано. Я вже й ловити приготувався. По можливості, обох, але якщо так не вийде, то сумка пріоритетніша. Прожектор – батькові подарунок, а цього дядька я перший раз бачу.
– Ого!
– Ага, – додав я, підважуючи сумку знизу. Допомогло. – Підкиньте до якоїсь цивілізації!
– П’ять гривень!
Ага. Були колись і такі ціни.
Виявилось, що зупинив я міжнародний експрес. Точніше, не зупинив, а гальмонув, бо зупинятись не можна – з правого боку кабіни прилаштувався шпигун-самописець, і якщо зупинитись, то машиніста спитають – а чому зупинявся? За результатами відповіді або дрюкнуть, або премії зріжуть, або й виженуть. Це вже залежно від причини несанкціонованої зупинки, від наслідків й від того, в якому гуморі начальник депо.
Так от. Цивілізація зустріла блудного її сина (мене, цебто), могутнім потоком. Ну, може, не могутнім, але добрячим. Я й не знав, що стільки народу бажає їхати саме на першій ранковій електричці.
Зістрибнув на платформу. Той самий дядько подав мені сумку – цього разу вже обережніше, притримуючись рукою за поручень. Кивнули один одному та й рушили кожен назустріч власній долі.
Не знаю, яка вона була в того дядька, а моя сунула навперейми у вигляді немаленької тітки з сумкою. Тітка була немаленька в двох вимірах (висота підвела), але жваво компенсувала це виразом на обличчі: «Пру куди хочу, нікого не бачу!», й енергійними рухами стегон. Лише в мене на очах вона відкинула ліворуч-праворуч десь чотирьох пасажирів, а п’ятим був я. Точніше, моя сумка з подаруночком.
– Ойойойой!