вітальні, запрошуючи жінок йти за ним. Високими сходами підіймаються вгору, потрапляючи у невеликий коридор. Синьйор Тревізо відчиняє другі двері, Дарині одразу ж, як майбутній мешканці, простягає ключ і, не заходячи, залишає подруг самостійно ознайомлюватися з кімнатою. Дарина критично роздивляється те, що Алессандро назвав кімнатою і що насправді більше схоже на комірку. Тут у різних кутках нагромаджені пилосос, перевернуті старі стільці, валізи, вбрання, картини, дзеркало, килим. Диван завалено коробками, покривалами, подушками. У помешканні Тревізо їй виділили кімнату, де зберігається давно не використовуваний мотлох. Аби відразу знала своє місце у цій сім’ї. Дарина безмовно озирається по кімнаті. Галина удавано радісно падає на диван.
– О! Нормальний! Не прогинається! – Випробовує на міцність канапу. – Ех, і пощастило ж тобі! Казала я, що тут справжній санаторій! Та ще й з картинами. – Дотягується рукою до обрамленого морського пейзажу з самотнім човном посередині водної гладіні. – Знала б ти, де мені на початку довелося жити… У напівпідвальному приміщенні на старому дивані перебивалася. Виглядав пристойно, а насправді майже розсипався. Сіамським кішкам господарів краще велося, ніж мені. – Галина зробила паузу, однак настільки коротку, аби Дарина не змогла нічого прокоментувати, і продовжила: – Невелика настанова-порада тобі, як зжитися зі старою. Як кажуть, рецепт щастя у простоті. Ти головне частіше говори «сі, синьйоро». І не бійся, що нічого не розумієш. Відповідаєш «сі» – і робиш по-своєму. Вона спершу нервуватиме, а потім звикне. – Галя розкриває свою торбинку й витягує звідти пошарпану книжку, у якій обкладинка відділилася від сторінок, а сам друкований текст схожий на давній музейний експонат. Простягає її Дарині. – Тримай словник. Українсько-італійський. Подарунок за рахунок фірми.
Дарина несміливо бере словника. А подруга веде далі:
– Ще я по ньому вчилася. Результат сама бачиш. І ти вивчишся. – Дивиться на застиглу в скутій позі Дарину. Підбадьорює. – Ну… чого ти боїшся?! Не святі горшки ліплять. Не розкисай. Покажеш їм, яка ти завзята до роботи і як добре працюєш… І мову вчи! Вчи! Домашнім працівницям, які розмовляють італійською, господарі платять більше. – Галина глянула на годинник. – Мені вже пора. – Подруга рвучко встає і говорить напівпошепки: – І не розсиджуйся тут, давай, до роботи! Не на курорт приїхала. Побачимося! – По-дружньому підморгує й виходить.
Дарина якийсь час сидить нерухомо – що її чекає у цьому домі: стара італійка навіть видимості привітності не зробила. Не знає, про що вони говорили тією наразі загадковою для неї мовою, але синьйора чомусь виглядала невдоволеною. Хоча… настрій людини залежить і від стану її здоров’я. Може, стара сьогодні погано почувається – тростину, на яку вона спирається, точно не як аксесуар для підкреслення привабливості власного образу використовує. Або сон який поганий їй наснився. От вона й не в настрої. Так буває. Дарина пам’ятає, якою усім невдоволеною і буркотливою була під час хвороби її добра і терпляча матуся. Коли у мами ще й слух погіршився, стала вередливим дитям. Бувало, коли Дарина нормальним голосом до неї зверталася, бідкалася, що нічого не чує. Коли ж тонові інтонації підвищувала – дратувалася, що донька