під’їжджає до багатоповерхового будинку. Жінки підіймаються сходами до дверей під’їзду. Галя тисне на кнопочку домофона, звідти лунає хриплуватий чоловічий голос. Вона говорить до нього вже знайоме Дарині «Buon giorno!» і ще щось, чого та не розуміє. Клацає замок, Галина штовхає двері під’їзду, й вони підіймаються на третій поверх. Там, у розчинених дверях квартири, їх зустрічає усміхнений стрункий чорнявий італієць такого ж віку, як Галинин друг Джані.
– Buongiorno! Sono Alessandro Treviso. Treviso e’ il mio cognome,[6] – вітається з ними, одразу ж представляючись.
Італієць проводить жінок у простору світлу вітальню. Проходячи за ним, Дарина зі здивуванням встигає зауважити, що ця квартира у звичайному міському будинку, як і їхня нова садиба, складається з двох поверхів.
В одному кутку вітальної кімнати – камін, в другому – торшер. Посередині перед диваном стоїть маленький дерев’яний столик зі скляною поверхнею. На ньому уважний до інтер’єрних дрібничок Даринин погляд миттєво виокремлює чотирикутну тарілку з дрібними різнокольоровими камінцями і великою свічкою. На стіні поперед очі старої жінки, яка сидить у м’якому кріслі навпроти дивана, висить велика картина з зображенням молодої мами у довгій сукні та капелюшку в оточенні трьох малюків. Пальцями правої руки елегантно і водночас просто вбрана сивоголова похилого віку італійка стискує тростину. Її волосся акуратно вкладено волосина до волосини, ніби синьйора щойно вийшла з перукарні. Холодним поглядом примружених очей вона пильно роздивляється двох страньєрок,[7] яких привів у помешкання її син Алессандро. Одна стоїть спокійно і з вигляду від італійки й не відрізниш. Друга перелякана, схожа на gattino,[8] що дивом вціліло, потрапивши під машину. Біля її ніг стоїть велика торба.
– Allora… Questa e’ la casa nostra. Adesso spiego un po’ come e’ sistemata: Le camere da letto e il mio studio si trovano di sopra. Il soggiorno, la da pranzo e la cucina sono qui. Dalla cucina si esce in gardino. Il gardino va pulito qualche volta. Io sono tornato a casa da poco. Non sono ancora abituato.[9] – Італієць нервово розсміявся. – Io come mamma non siamo abituati avere una donna di servizio, però alla mamma adesso servirebbe qualcuno per poterla aiutare… Abbiamo pensato che sarrebe stata una buona idea.[10]
Стара італійка, байдуже ковзнувши поглядом по українських жінках, холодно перебила сина:
– La tua e’ una buona idea. La donna di servizio, l’hai voluto te, non io.[11]
Спираючись на тростину, стара встає з дивана. Лише тепер Дарина звертає увагу, як зі смаком вбрана ця струнка літня жінка. Темно-сині класичного крою штани доповнені кольору морської хвилі блузою, поверх якої вбрано темно-синій светр. Італійка повільно обходить жінок, особливо вимогливо роздивляючись Дарину. Під її поглядом та бажала б обернутися черепахою, щоб від страху надійно заховатися у власному панцирі.
– Come si chiama?[12] – звертається синьйора невідомо до кого, свердлячи Дарину своїми темними вуглинами-очима. По спині жінки тоненькими цівками стікає холодний піт – яка ж складна для розуміння ця італійська мова. Поглядом просить допомоги в Галини. Подруга, відповідаючи синьйорі, миттєво змінює свою самовпевненість, з якою розмовляла з Дариною, на цілковиту покірність із мармеладними