виставляють 26 грудня, на день святого за «їхнім календарем» (григоріанським) і на «наші різдвяні свята» (за календарем юліанським). «А ще… тільки уяви собі… саме у цій церкві хрестили Колумба, отого самого, який Америку відкрив…»
У давніх храмах Дарина почувається паломницею до святих місць, де очищується душа і відпускаються гріхи.
Однієї неділі, очікуючи в церкві Галину, ненавмисне підслухала розмову двох жінок, які сиділи позаду неї й розмовляли досить голосно. Одна розповідала іншій про чоловіка-іноземця, якого затримали за крадіжку продуктів в італійському супермаркеті. Але сума, на яку він здійснив пограбування, виявилася настільки мізерною, що італійський суд його виправдав.
– І однаково я не розумію, навіщо красти й ганьбитися самому й націю ганьбити, якщо є «Карітас», де допомагають усім, хто залишився без роботи й без грошей.
– Можливо, він про «Карітас» не знав.
Дарина подумала, що до цієї миті і вона також не знала.
Руки в мозолях
Злива заслала навколишній простір щільною темно-сірою пеленою, прибивши дорожню пилюку й перетворивши її на мокре місиво. Потому розпласталася над землею чорним простирадлом темряви. Світло у садибах давно погасло, і село єдиною безформністю потонуло в обіймах гірських сновидінь.
Гори – найправдивіші мольфари, які в них коли-небудь жили чи ще житимуть. Вони тихо, лише їм зрозумілою мовою, шепочуться з кудлатими хмарами, що обіймаються з вершинами, про часову спіраль земного буття. Їхню розмову час до часу перериває освітлена рухома цятка внизу. Цятка котиться ямкуватими лісовими дорогами й, виїжджаючи з-поміж дерев, стає вантажним автомобілем.
Посеред глупої ночі, коли дощове шаленство ненадовго змінилося дощовою мжичкою, до старої хатини в буковинському селі на ріці Виженці під’їхав пікап. Доки він гуде мотором, з його вантажної платформи з брезентовим наплічником за спиною й рушницею на плечі важко злазить сорокап’ятирічний чоловік у промоклій куфайці. Ступивши на землю обома ногами, беззвучно махає рукою тому, хто сидить у машині: «Дякую! Можеш їхати». Авто швидко розчиняється у темряві. Прибулий, ледь тримаючись на ногах, дивиться на власну садибу й зі здивуванням помічає світло у вікнах. Нерівною ходою, перевалюючись то вправо, то вліво, наближається до будинку. Тягне дверну ручку, штовхаючи плечем давно не змащувані, скрипучі двері. Переступає поріг і тут же спиняється здивований: в кухні прибрано, а за столом, поклавши голову на руки, спить жінка. Довго дивиться на її зігнуту в дугу спину. Не вірить власним очам. Чи не примара? Так за нею заскучив, що вже привиджується? Чоловік тре кулаками очі. Постать за столом не зникає. Отож таки жінка його приїхала.
– Дарко!.. А я думаю, хто то світить… – врешті скрикує збуджено радісно і, похитнувшись, вдаряється спиною об двері.
Від гучного чоловічого голосу Дарина прокидається. Піднімає голову й мовчки напівсонно спостерігає за Дмитром. Він вішає на гачок біля дверей рушницю, кидає на лаву наплічник. Опісля сідає на порозі між кухнею і кімнатою. Чухає