ось, за черговим поворотом шляху, показався в місячному сяйві гайок, а за ним будинок. Який дивний будинок! Присадкуватий, масивний, майже цитадель. Казковий замок, що від самого порогу ставав притулком затишним і надійним, майже як монастир.
Нас зустріли двоє дівчат. Вони допитливо оглянули мене, мов судді, що охороняють заборонене королівство. Молодша, відкопиливши губу, постукала у підлогу свіжозрізаним патичком. Нас познайомили, дівчата мовчки, ніби з викликом, подали мені руку і зникли.
Я був розважений і зачарований. Все відбувалося просто, мовчазно і натякало на початок таємниці.
– Еге-ге! Вони у нас трохи дикуваті, – пояснив батько.
І ми увійшли.
У Парагваї мені завжди подобалася зухвала травичка, що вічно вистромляє носа з кожної шпарини столичної бруківки, розвідниця незримого, але завжди присутнього пралісу, вона перевіряє, чи місто й досі під владою людей, чи не час трохи потіснити каміння будівель. Мені завше подобалося такого штибу недбальство, що виявляє надмірне багатство. Але тут я був заворожений.
Бо все тут занепало, однак у найчарівніший спосіб – ніби старезне замшіле дерево з полусканим од часу стовбуром, ніби садова лавочка, на якій засиджувались кілька поколінь закоханих. Панелі на стінах пожолоблені, одвірки й лутки поточені шашіллю, стільці кульгаві. Але, хоча тут нічого не лагодили, чистоти пильнували завзято. Все було вимите, навощене, наполіроване.
Вигляд вітальні від цього був таким промовистим, як обличчя старенької від зморщок. Шпари в стінах, облуплена стеля, все це здавалось мені привабливим, а надто паркет, що подекуди провалився, подекуди здригався під ногами, наче хистка кладка, але, незмінно навощений, сяяв лаком, наче люстро. Цікавий будинок, який не допускав поблажливо-недбалого ставлення, а натомість вимагав виняткової пошани. Кожен рік, безперечно, додавав нові чарівні риси у його складний образ, створював цедалі теплішу, приязну атмосферу. А водночас додавались небезпеки, що чигали на мешканців дорогою з вітальні до їдальні.
– Обережно!
У підлозі дірка. Мене застерегли, що, провалившись у таку діру, можна поламати ноги. Що тут дірка, ніхто не винен – її проточив час. Відчувався високий аристократизм у небажанні якось виправдовуватись. Мені не казали, наприклад: «Ми могли б зашпарувати всі ці дірки, позаяк ми люди не бідні, але…» Не казали навіть – попри те, що то була щира правда – «Ми винаймаємо цей будинок у міста впродовж тридцяти років. Тож місто мало б також його лагодити. Кожна сторона упирається…» Вони не принижувались до пояснень, і така невимушеність викликала захват. Щонайбільше, хтось зронив:
– Еге-ге! Трохи спорохнявіло тут…
А що мовлено це було безпечним тоном, я здогадався, що мої нові друзі не надто переймаються. Уявіть, як артіль мулярів, теслярів, столярів, тинькарів за якийсь тиждень змінила б ці мури своїм блюзнірським інструментом. Господарі б не упізнали будинок і почувались, як у гостях. Будинок без таємниці, без затишку, без пасток під ногами, без льохів – це радше приймальна у міськраді.
Природно,