пустелі додавалось бунтарство. Ночами в Кап-Джубі кожні чверть години, ніби дзвін дзиґарів, тишу прорізали вигуки: то перегукувались вартові. Таким чином, загублений серед бунтівних племен іспанський форт Кап-Джубі боронився від небезпеки, що чигала у пітьмі. А ми, пасажири цього сліпого корабля, слухали, як перегукуються над нами вартові – дедалі голосніше, як чайки, що кружляють над морем.
Попри те ми любили пустелю.
Спершу в ній знаходиш тільки пустку і тишу, позаяк пустеля не відкривається коханцям-одноденцям. У наших краях перше-ліпше село таїться від стороннього ока. І щоб зрозуміти, чим воно є для тих, кому воно батьківщина, треба залишити заради нього цілий світ, зжитися з його предковічними звичаями, норовами й суперечками. Або більш наочний приклад: чоловік замкнувся у своїй оселі і живе за невідомим нам статутом, наче у горах Тибету – до нього не дістанешся жодним літаком. Нащо вдиратись до його келії? Вона порожня. Імперія людини всередині неї. Так само й пустелю утворюють не піски, не туареги, навіть не озброєні рушницями маври…
Аж ось сьогодні ми знемагаємо від спраги. І виявляється, що знайома нам криниця випромінює світло, і ми лише сьогодні це відкриваємо. Так само жінка, невидима, здатна зачаровувати дім. До криниці йдуть здаля, як до кохання.
Спершу піски справді пустельні, а тоді настає день, коли, побоюючись наближення загонів бунтарів, починаєш читати по широких фалдах її покровів. Близькість ворожого загону теж змінює вигляд пісків.
Ми прийняли правилам гри; а гра також перетворює нас. Відтак, Сахара виявляє себе в нас. Відвідавши оазу, не зрозумієш Сахару; треба, щоб джерело стало релігією.
Я пізнав смак пустелі з першого ж рейсу. Ми втрьох, Ріґель, Ґійоме і я, зазнали аварії неподалік форту Нуачот. Маленький військовий пост у Мавританії був тоді геть відрізаний від життя, ніби острівець в океані. Старий сержант жив там з п’ятнадцятьма сенегальцями, як прикутий до місця. Він зрадів нам, наче посланцям неба.
– Мені така втіха побалакати з вами… Ох, яка ж це втіха!
Ми бачили, що таки втіха – він плакав.
– За півроку – ви перші. Мені раз на півроку привозять провізію. Іноді лейтенант, а іноді й капітан. Востаннє був капітан…
Ми ще не встигли оговтатися. За дві години льоту від Дакара, де нам уже готують обід, зламався гонок, і доля робить поворот. Ми змушуємо старого сержанта пустити сльозу, поставши йому небесним видивом.
– Ох, ви пийте! Мені за щастя почастувати вас вином! Ви тільки подумайте, коли приїжджав капітан, у мене для нього не лишалося ні краплини.
Я вже розповідав про це в одній книжці, але ж то не був роман. Сержант казав:
– Востаннє і не було чим поздоровкатися… З такого сорому я навіть просив, щоб мене замінили.
«Поздоровкатись»! Випити по келишку з візитером, що, спливаючи потом, спішується з верблюда. Чоловік півроку жив очікуванням цієї миті. Останній місяць начищав зброю, наводив порядок, щоб усе блищало і сяяло.