не видержить, складе руки жолобком і собі гукає:
– Во-о-одии-и-и! Воо-о-одии-и-и нам принеси!!!
Мирося аж тепер почує, сестру. Мерщій біжить до хати, бере там гладущик із водою і біжить дорогою.
Я п’ю, дам ще й Гані напитися.
Миросі минало чотири роки. Вона мене чекала з поля, щоб увечері я принесла їй із поля хлібчика, від зайця!
– Який же він смачний! – радіє Мирося і теребить зубками сухий окрайчик. – Як же це, мамо, зайчик Вам дав цей хлібчик?
– А так-о: сапаю, сапаю, аж дивлюся – зайчик біжить! – кажу. – І в лапках хлібчик несе!
– Оцей шматочок?…
– Зайчик щодуху біг, але я таки його догнала, та й видерла, і маю гостинчика Миросі.
А то, бувало й таке, що усе поїм і нічого не принесу додому. То Мирося мене чекає, чекає… Від нетерплячки вибіжить аж на дорогу, стоїть там і виглядає маму із гостинцем.
– Де хлібчик? – як дочекається, заглядає мені до рук, не вірить, що порожні.
– Сьогодні зайчика не було, – кажу. Або: – Сьогодні не спіймала!
У селі без чоловічих рук – погибель. А в моїх дітей немає батька. Мушу я принижуватися, просити…
Якось поїхали ми з Яковом – моїм двоюрідним братом – кіньми по осоку, аж у Дубину – це за десять кілометрів від села. Виїжджали ще поночі, рано-рано, щоб до роботи встигнути вернутись.
Дітей я не будила.
Але Мирося у цей час уже не спала, вона була рання птаха – вставала разом із сонцем. А ще й комарі дуже допікали.
Мирося розчумалась, зіскочила з постелі, роззирнулася – аж немає її мами в хаті! Де ж поділась?
Мирося заглянула у вікно… Як раптом побачила, що мама йдуть кудись із двору, сідають на підводу!
– Тпр-р-р-ру!!! – дядько Яків стримує коней, а потім вони котять по дорозі.
Допоки Мирося зібралася на дусі, вибігла й собі за нами, за ворота – аж віз уже коло Лисої гори росу збиває!
Ми із Яковом уже далеко, де там наздогнати! Інша б дитина повернулася до хати, але не моя Мирося. Вона теж хотіла їхати, а ще й на возі!
От коні зникли за горою… Мирося біжить щодуху, не спинилась.
Біжить Мирося боса, в одній сорочці, вітер її ледь-ледь наздоганяє. Вже заїхали аж за другий горбок, а далі – тільки чисте поле. Мирося залишилася на леваді. Було видко, що не здогнати їй воза, і нізащо! Але вона не повернулась.
Вже й поле…
Біжить Мирося швидше, швидше! З одного боку до неї хилять великі голови соняшники, з іншого – тремтять листям молоді осики, виїдає очі збита з високої трави роса.
Ось, нарешті! Мирося бачить, як двоє лошат поспішають за підводою, гарненько вже відстали, та поспішають, бо там упряжена їхня мати! Мирося рівняється із кінськими дітьми. Біжить з лошатами навипередки і плаче.
– Чуєш? Неначе хтось кричить? – дивуюся я. Але з-за дерев мені нічого не видно, бо дорога вкотре повернула за гору.
– Та то лошата граються, – каже Яків. – Хто це може там кричати? Ще ж дуже рано.
Проїхали ми ще добрих півдороги.
– Та ні, наче хтось кричить, ану хай станемо? – таки щось тривожно