та й принесла їх додому. Арсен зробив оборку, насипали там пташенятам їсти.
– От виростуть качки! – раділа Олександра.
А Мирося побачила – теж хоче собі каченят. І – поки ніхто не запримітив, пішла до тої оборки, узяла одне за шию та й понесла. Поклала у себе під порогом, а воно й не дише, лежить, шийка зм’якла. Миросі так не треба – вона хоче живе, то йде за іншим. Знов несе – і кладе під порогом. І так увесь десяток.
Слава ж Богу, що я саме на той час повернулася із поля, та як глянула…
– Що ж ти наробила?! – аж злякалася, щоб через таку дурницю не посваритись із кумами. Ухопила я з груші ганчірочку, накинула на каченят, та й впріваю.
На моє щастя, каченята не встигли зовсім подушитися, відійшли. То я вже й не ховалась, а вкинула усіх до пелени – і віднесла.
– Ось, Олександро, вибач мені… Мирося поносила нам додому.
– А я думала, що каченят коти похапали, – сплеснула руками Олександра. – А воно он як! Ну, добре ж, Маринко, що лишилися живі, бо було б дуже шкода.
А я вдома Миросю всовіщаю, прошу:
– А ніколи більше не бери чужого, чула?… Не будеш брати?
– Ні, не буду…
– Бо чужого не можна брати: Матір Божа покарає.
4
Петро Кесар, Миросин хрещений тато, жив від мене через дорогу. А його син Григір, як відслужив армію, повернувся назад до свого села та ще й привіз із собою жінку з дитиною – аж з-під Ростова.
– Ні чути, ні бачити не хочу! – кричав спочатку Петро до сина. – Хто вона нам така? Знать не знаємо! Та ще й від кого у неї ця дитина?
– Моя, тату, дитина, – оправдовувався Григір. – Ми нажили.
– А, може, вона, сину, потіпаха? Може, яка гуляща, волоцюга? Може, у неї батьки п’яниці?
– Це моя жінка, Анфіса!
– Геть і не вимовлю я це ймення, бач, як назвали, – не хотіла такої невістки мати Григорова, Ялина. – Анфіс-с-с-са! У нас і таких імен немає. Вона ж, сину, кацапка, а це такі люди… Що, хіба в своєму селі гарних дівчат немає? Зійшлися ви якось так, не по-людському. Яка це порядна жінка так поїхала б далеко. Не треба нам тут ніякої Анфіси!
– То що ж мені тепер із нею робити?
– А нехай їде назад, звідки приїхала! – гонив невістку батько.
Анфіса плакала. Була молода-молодюсінька, несмілива; боялася сама за хвіртку вийти. Так і жила, терпіла. Але свекри їй не давали жити.
– До роботи незугарна, – одно товкла Ялина. – Як що спитаю, мовчить, плаче, я вже не можу, сину.
– Людей стидно! – Петро аж сичав. – Ні плаття, ні сорочки з собою не привезла. Це що, Григоре, ми вже найгірші поміж людьми, що ти нам старчиху якусь привіз? А худе, а тонке! Фу, а не жінка!
– То ви на неї не сваріться, говоріть по-доброму.
– Оце вже ні! – кричала мати. – Та хто вона тут така, щоб я до неї говорила? Кацапка замурзана! Ой, не можу! Стидно людям в очі дивитися, от що ти, сину, наробив.
Тільки тиждень минув, а невістку виганяли з хати.
– Ти бач, Петю?! – кричала Ялина, стоячи спеціально посеред подвір’я, щоб люди чули. – Я її попросила бараболі свиням наварити, а вона питає: что єто такое?