південь, але якимись шляхами незвіданими потрапив до Харкова. У Харкові потяг стояв добу. Люди кинулися шукати їжу. Берта та її мама також пішли шукати їжу. Зайшли в магазин. Там було абсолютно порожньо, але у вітрині лежали щипчики для цукру. Багато щипчиків для цукру. І все. Більше нічого. І мама сказала: Берта, але ж рано чи пізно нам треба буде чимось колоти цукор. А нема чим. Берта залюбки погодилась. І вони купили щипчики для цукру. Довго ті щипчики потім лежали без діла. Берта писала своєму другові на фронт: «Ташкент. Тут самі лишень глухі кути. І хліб називається «нон».
«Нон» – означало «ні».
Я ось що думаю… Є на землі такі особливі світлі люди. І хоч-не-хоч, а якщо ти людина, ти мусиш їм допомогти. Ти просто відчуваєш – треба зробити, треба дати, треба врятувати, треба вилікувати. Якось їх видно, цих людей. За світлом навколо голови, чи що.
Розбійник той ще кілька разів з’являвся. В ті моменти, коли було геть погано. Безшумно з’являвся, допомагав, нічого за це не вимагаючи. Приносив, добував, рихтував. І тихо зникав. А згодом зовсім зник.
Дивно, що згадується важливе і неважливе. Чому я докладно пам’ятаю деталі чужого життя? Чому я раптом згадала того розбійника, який допоміг вижити маминій вчительці Берті Йосипівні? Мама Берточки поїхала в евакуацію в елегантному коричневому костюмчику з кротовим комірцем. Вона купила в Ташкенті собі стьобанку. Тобто звичайну фуфайку. За якісь там картки. І Берта сказала:
– А мені? Я теж таку стьобанку хочу. На роботу ходити.
І мама її сказала як відрізала: доки я жива, ти стьобанку не носитимеш.
Берта ходила на роботу голодна, прозора, але в елегантному пальті, в якому і приїхала в евакуацію.
І місцеві називали її й таких, як вона, прибулих евакуйованих молодих жінок «російська джаляб». Берта гірко сміялася, що «російською» вона була лише раз – коли тяжко жила в Ташкенті.
Спершу вона влаштувалася до звичайної школи викладати російську мову і літературу. Але все навчання зводилося до збирання бавовни – її відправляли з дівчатками на поля. І там узбеки приймали її за ученицю і запитували, де їхній учитель. Потім уже Берту покликали до військового училища замінити вчителя літератури, який відбув на фронт.
– Фархате, скрути! – просила Берта смішливого завгоспа, який топив пічку в училищі холодної пори року. Той відрізав від запропонованого аркуша квадратик, обережно сипав туди подрібнений тютюн, зализував край і шанобливо віддавав Берті. І Берта курила. Аби притлумити голод.
Жахливий, жахливий голод був.
Моя люба тітонька, зовсім маленька тоді ще, також жила в Узбекистані в евакуації зі старшою сестрою Сонею, братиком Михайликом і мамою. Вони також теплушками дісталися до Ташкента, а потім пішки прийшли в аул. Мама Михайлика, Фаїнки та Соні почала працювати на бавовняному полі. У полуденну спеку, коли всі відпочивали в затінку, вона і ще одна така ж мужня мама, долаючи п’ять і більше кілометрів, бігли додому, щоби принести дітям казанок