причин не могла мати ця інтелігенція й свого виразного ідеалу держави, заступаючи його ідеалом класової, родинної, групової чи особистої вигоди, блага або добробуту. Ідеал її держави був анархістичний, безвладний, безієрархічний. На державу вони дивилися не з точки погляду творця, а з точки погляду матерії в руках різьбаря. Вони мріяли про те, коли не буде ні касти володарів, ні підвладних, ні зієрархізованої держави, тільки аморфна маса, зґвалтована людська череда рівноправних атомів, певно під кормигою того чи іншого тирана. Ця інтелігенція виступала «за поступ і щастя», не за організацію і силу, проти «попівських тортур, муштрованого війська», проти «катедр і амвонів», звідки «ллється темнота» на бідний люд (Франко). Це був протест безформної, інертної матерії проти всякої упорядкованої суспільності: проти війська взагалі (проти «мілітаризму»), проти карання зла і примусу взагалі (проти тюрем), бо це ж було «насильство над людиною», проти всякого оформлення духу маси, проти «катедр і амвонів», хоч би з них плила проповідь високої етики, яка тримає суспільство в моральній дисципліні і надає йому силу.
Коли тягар держави був для інтелігентської юрби затяжкий, заосоружний, то не могла вона бути прихильницею й суверенності. Ця остання ідея була для неї святочною фразою. Вона висувала цей ідеал дуже рідко й то під натиском подій, не роблячи цього навіть тоді, коли в порох розсипалася російська суверенність, остракізмові віддаючи проповідники суверенності, які цю ідею в «невідповідний час». Так робила ця інтелігенція між іншим з тими, що голосили ідею сепаратизму українського перед 1914 p., і з тими, що голосили її тоді, коли запанував більшовизм. Бо в їх очах «суверенність держави» – це поняття поплутане й собі протирічне… воно належить вже до історії» (Дністрянський, Бочковський). А «державницька стихія це був елемент скорше негативний в житті народу, не творчий і позитивний», державницький чинник лише «гнітить суспільний елемент своєю регламентацією». З тої причини, не маючи ідеалу суверенності, та інтелігенція часто уймала свої бажання у форму причіпки до чужого ідеалу, до ідеалу чужої зверхності: слов’янофільство кирило-методіївців, москвофільство Драгоманова, федерація в «свобідній ліберальній Росії», «союз трьох Русей», совєтська «федерація» сторонників більшовизму і тому подібне. До таких ідеалів звелася у цій інтелігенції ясна колись концепція своєї власної отчизни козацької старшини.
Неясність їх державницької концепції йшла в парі з неясністю, з гібридністю і їх соціальної концепції. Вони не раз хиталися між ідеєю приватної власності та ідеєю колективізму, між ідеєю релігійною і безбожництвом, між ідеєю рідної культури та ідеєю культури українською формою, російською (більшовицькою) – змістом. «Українські мисленники завше стреміли займати позиції примирливі, віддати справедливу оцінку навіть протилежним думкам і ворожим течіям» (Юркевич). Така була суть філософії представників нашої інтелігентської юрби.
Негативно