Дашкевич. З виразним проектом заснування нового ордену січового виступає і єпископ Верещинський і той самий Михайло Литвин. Вже король Баторій приповідав, що з тих січових «лотриків» вийде колись провідна каста нового державного організму; що є в козацтві всі прикмети цієї нової касти – енергія, характер, інтелігенція, що починали бракнути польській шляхті. Коли козацтво відсунуло на другий план свої вузькокласові інтереси, а написало на своїм прапорі змагання за справу нації, коли Сагайдачний, Могила й інші, переймаючи роль колишніх київських князів, виступили в обороні церкви й цілої нації, коли в їх головах зарисувалася вже нова форма державницького твору, – її втілення в життя стало лише питанням часу. Життєвих сил нової касти, панства козацького, вистарчило на несповна триста літ (XVІ, XVІІ, XVІІІ віки), коли наступив занепад і розклад цієї верстви, перетворення бундючних і гордих хмельничан, дорошенківців і мазепинців у «служилоє малоросійскоє дворянство» чужої імперії.
Через що це сталося? Чому її державотворчі змагання скінчилися фіаско? Над цим питанням сушило собі голову не одне покоління. Драстичну на нього відповідь дав своєю геніальною інтуїцією Шевченко. Лиха година обернула здобуту свободу в неволю, а козацьке панство в «мужиків» тому, що розледачилося це панство, що стратило колишні панські прикмети, що психічно поволі уподібнилося верстві підвладній. «Мужики» духом – стали незабаром дійсними мужиками – отими євангельськими «водоносами і дроворубами» чужого фараона.
Коли горде покоління тих, що «з Богданом ляха задавили», по вуха погрузло в приватнім житті, їх заступили «байстрюки Катерини». Коли амбіцією колишньої козацької старшини стало вже не «бути вільними», не «всім верховодити», не на Січі панувати, а на її землях жито сіяти, табуни розводити й картопельку садити в тіні чужого меча, – функції панування й верховодства перебрали на себе Рум’янцеви й Вельямінови. Коли нащадкам паліївців байдуже стало чи у Фастові булаву тримати, чи в нім «левади орати» або «глину товкмасить», коли, одним словом, амбіція провідної касти перестала полягати вже в мечі і в булаві, в організуванні й охороні суспільства, а ту амбіцію заступило бажання праці плугом і байдикування, тоді їх фактично звели до ролі, до якої психічно вже самі знизилися. Зруйнувавши шляхетсько-польський порядок, не довго вони тішилися волею. Не стало кебети організаторської, характеру, не стало ідеї, їх правда заснула, а «воля теж заснула на купах, на козацьких вольних трупах», заснула втомлена, зґвалчена і збайдужніла, і меч випав з сонної руки. А тоді на їх місце прийшла друга, не втомлена і не збайдужіла чужа еліта. Так самісінько, як колись сама козацька еліта прийшла на місце польської шляхти.
Не географічне положення гетьманщини спричинило упадок козацького панства, ні те, що було воно замало демократичне, що мало замало інстинктів народолюбних, лише якраз те, що стало це панство задемократичне, з інстинктами не лицарськими, а підвладного демосу;