доби – Шевченка.
Знана ця філософія святому Феодосієві. Гнів Божій за «беззаконія наша» впав тоді на нас, і «гріх ради наших» напав на нас «язик немилостив». Тою самою причиною поясняє татарське спустошення Серапіон, прийшло бо воно за те, що «отвергли заповіді Божії» предки наші і «не покаялися». Не обставини, ми самі «сведохом собі аки дождь з небеси гнів Господень, подвигохом ярость його на ся». Бо «Бог не говорить устами, але ділом нас остерігає». За ці гріхи і стали ми «в поношеніє і посміх врагом нашим». Як відплату за гріхи чекає й навіть накликає на Україну кару небесну Вишенський, «просячи Сотворителя, щоб післав серп смертний, серп кари погибельної, як колись на содомлян», щоб нікчемні земляки його «не плюгавили нечистим і несправедливим життям своїм» тої землі. «Софійський временник» поясняє наїзд «поганих» нашою «неситістю». Ті самі мотиви знаходимо в «Історії русів» – віру в кару за гріхи, в велику історичну Немезиду, що нагороджує за праведність і карає за зло не раз рукою поганців, «не їх милуя, но нас карая». Те саме читаємо в «Милості Божій», а в «Іпатіївському літописі» називається Божу справедливість «батогом Божім», що спадає на народи «гріх ради наших». Народи, що відступили від Його заповідей, «казнить Бог смертю или гладом, или наведеніем поганих». Ярость Божія трясе народами і землями, бо «гріхи многія от земли отрясти хощеть, яко листвіє од древа». Про помсту справедливого Бога благає Копистенський: «О, Боже справедливий, з високости призри а одмсти!» У Величка читаємо, що запорожці присягали ім’ям «страшного Бога», а при умовах «покликали на свідка страшних сил Бога», у Справедливість якого, нагороджуючу або караючу, вірили. В цім наставлянні проглядала стара наша не лише церковна, але й світська традиція, традиція «Златоструя», «Слова о казнях Божііх», з її теорією Божих кар за «гріхи» суспільності, традиція, яка пізніше – особливо в козацькі часи – набрала чисто національного характеру. (Див. про це між іншим у книзі П. Вернера: «Начерки до історичної й культурної думки в Київській Русі», Бреслав, 1944.)
На кожнім кроці в літературі козацької доби стрічаємося з тим самим поясненням не одної нашої катастрофи: як кари за гріхи. Де занепадає моральна, духова сила, розпадається і гине й матерія, гинуть народи, від зісланої «зневаженим Божеством» кари.
За які ж гріхи?
Ізраеля – як стоїть в Ісаї і в Єремії – скарав Бог за те, що його сини «почали чинити, що Господові було не до вподоби»; за те, що його сини поклонилися Ваалові, що звернули з дороги, «що нею ходили батьки їх, слухаючи заповідей Господніх»; за те, що «не схотіли стати чистими, перестати чинити зло», не хотіли «шукати правди», стали «відступниками, багато перейняли від народів східних», ставши «з синами чужоземців у побратимстві»; за те, що «кожний жив по упрямству серця свого, не слухаючи Бога»; за те, що «поступали по законах народів, що навкруги їх»; за те, що стали «необачними», перестали бути «твердими і умними»; за те, що народові далекому, посланому ним за кару Вищою Справедливістю, «не млявому, не оспалому, невтомному» не могли