в час кріпацтва – ідилію з квіточками, пташечками і травичкою – традиція царських слуг.
Другий спосіб – традиція інтернаціоналістична – голосіння, що світ «здурів» і «здичавів». Відклик до «людського почуття» «братів-пролетарів», «братів-хліборобів», «братів-слов’яни», до «приспаної совісті» сильних, до розжалоблення їх сердець… Але, як писала поетка:
Прокляті ті пісні,
Що викликають сльози в переможця:
То сльози нільських ящурів.
І третій спосіб – опертий на традиціях, про які говорив я тут. Amor fati – зріднитися з добою, що «голодна, мов вовчиця». Вслухатися в її поезію, вчутися в її хвилюючий ритм, вжитися в її стиль, мислити її категоріями: за – проти, своє – чуже, поразка – тріумф. Знати, що не треба йти на приманку, ані в капкан, ані на «обітниці і асекурації». Відрікатися від «єретиків» і відступників своєї віри. Не прислухатися до белькотіння фарисеїв, що викликають «зоологічний націоналізм» і «хижацьку психологію» – не плюгавити тих великих чеснот, які нам залишили великі предки.
І нарешті – як казав Величко – щоб «на останок, а найшкодлившеє» згадати – не нарікати на «обставини». Лише, як єпископ Серапіон з XІІІ в., мужньо визнати, що «коли наша величність спокірніла», коли ми «стали посміхом народів», то це тому, що «ми самі звели на себе, як дощ з неба, гнів Божий».
Хто нарікає на обставини, той чекає спасіння від чуда. Хто винить себе самого, той спасіння шукатиме у власній душевній регенерації, у власній психічній відміні.
Не в скалічених душах діячів XІX віку маємо шукати джерел цієї відміни, цього дійсного не відродження, а переродження.
Лише в епохах, адекватних духом нашій добі. Там є наші традиції. В тих далеких, але таких близьких нам духом, людях. Коли їх окриляла не «радісна тиха надія, мов квітка лілея, а те всежеруще внутрішнє полум’я, яке палило слабих і сталило сильних.
Викликати з мороку минулого тіні забутих і оббріханих предків, тих, які любили життя і не за те лише, що мало воно багато гарного, але які благословляли його навіть в його трагічнім і в злім, не боячися ні одного, ні другого.
Викликати і виплекати дух, який геніально збагнув Шевченко, коли благав собі, «коли доброї жаль, Боже, то дай злої» долі. Аби не колодою гнилою валятися.
Так звані традиції XІX віку, традиції лібералізму, демократизму, віри в гармонію, віри в роззброюючу силу гуманності, в «сльози нільських ящурів», віри в усякі химери, лиш не в себе, ці традиції назрів час поховати. До людини іншого типу, іншого стилю мусимо взивати, бо ідеї свідчать про своє буття лише через стиль народів, через тип людей-творців. Візвати до воскресіння того типу людини, яка тверезо гляділа б в життя і майбутнє, а вірила тільки в себе та ще в свого страшного і справедливого Бога, який ледачим не помагає… Там лише є наші традиції.
Nietzsche Fr. Wille zur Macht, II Buch, Kritik der bisherigen hochsten Werte.
Spengler Oswald. Politische Schriften.
Возняк М. Історія української літератури, Львів, 1921, т. II.
Возняк М. Старе українське письменство, Львів, 1922.
«Вперед»,