Вона навіть пишається своїм дурнуватим «розумом»!
Візьмім навіть таку інтимну сторінку старого нашого побуту, як поведення з людьми, «добрий тон», і тут побачимо інакшість в тих часах і в теперішніх. У книзі українського savіor vіvre з перших років по гетьманстві Розумовського читаємо, попри звичайні актуальні і сьогодні приписи, наприклад, «не викидати слини далеко од себе албо на сторону», знаходимо й інші: «Не хвали себе ані уничижай, ані срамоти, ниже діло своє албо имня, албо рід возвисшай, бо так чинять тилко тій, котрій недавно прославили ся…» Хто пригадає собі товариські розмови з сучасниками-демократами (особливо з тими, що удають з себе аристократів), скільки ж знайдете в них яскравого заперечення того припису! І як пригадують вони тих «парвенів», з яких глузувала гетьманська Україна…
І далі: «не важся торкати локтем того, котрого о що питати хочеш». «Не мов о речах твоїх приватних і домових, хіба би з приятелем щирим… Пристало, абись сам о себі рідко що мовив і о тим, з чого похвала тобі могла бути… Старатися аби не мовити по простацьку» і прочеє. Скільки в тих приписах правдивого аристократичного духу, що не потребує чужої санкції, освячення чи нобілітації. І скільки порушень тих приписів знайдете в «добрім тоні» сучасних демократів, які не тільки в приватній розмові з приятелем і з неприятелем зачинають і кінчають про свої нещастя і свою біду, але і публічно, в передмовах до своїх творів, мов жебраки під церквою, намагаються, показуючи свої болячки, вижебрати співчуття земляків… І цікаво, оті кілька приписів старокозацького доброго тону (що так нагадує англійський) не знайшов я, спеціально шукаючи, ні в однім з підручників доброго тону, виданих сучасними демократами – наприклад, пан І. Блажкевич.
Ніколи, як в той XІX вік, і в науці його сучасних епігонів так дико не плюгавили, не понижували, не обезвартнювали, не оббріхували всього найкращого, чим жила наша збірнота і окрема людина тих давніх часів: патріотизму, віри в себе, віри в творчу ролю сили, в гордість на своїх предків і на їх діяльність, пониження цілого ідеалу тих часів, так близького ідеалові наших – ідеалу воїв Ігоря, запорожців, останніх могіканів козацтва з XVІІІ віку. Ніколи не ставлялося на постамент все плебейське, нікчемне, заздрісне, трусливе, з його «ідеалами» рівності в рабстві, хилення чола перед сильнішим, благання ласки, плазування перед носіями оманних інтернаціоналістичних чи інших братерських ідей, уникання боротьби, туги за «загальним щастям» і згоди в сімействі і дефінітивного замирення з усіма, туги за світом, позбавленим трагізму і змагання, з видертим з нього мужеським первнем.
Не ходить мені про нищення тих чи інших людей, які мені так глибоко байдужі особисто, але пригадаймо деякі політичні «маніфести» чи «вірую» провідників нашого ліберального XІX віку (що відіграли таку велику ролю в революції 1917 року), і тоді зрозуміємо, яке спустошення в їх мозку поробили доктрини того віку. Тоді зрозуміємо, чому ми ті ідеології «мертвеців» поборюємо. Бо те «вірую» сучасників-демократів