в Києві буде «українець, москаль чи німець»!
Їх космополітична душа приймала навіть татар в історії і більшовиків в сучасності, аби дали трудящому народові «землю», хоч би потім її мали й відібрати.
У цім цілковитім недооцінюванні політичного моменту лежить типова риса фелахів! Черкасенко лаяв оборонців старої України, козаків, за те, що надаремне «широке море крові розілляли» для глупої химери, замість «довгий спис» перекувати «на рало хлібороба». І яка ж є відмінна від цієї феласької філософія нашого минулого щодо цієї преважної справи! В 1111 році «вложи Бог Володимиру в серце и нача глаголати брату своєму Святополку, понужая єго на погания на весну». Але Святополк був противник імперіалізму і щирий оборонець трудящого люду. А з ним і його дружина, яка і відповіла: «Не веремя нині погубити смерьди от рольи». Володимир хотів «промислити о Руськой земли», а Святополк – все думав про трудящий народ. «И рече Володимир: «Како я хочю молвити, а на мя хотять молвити твоя дружина и моя рекуще: хощеть поіубити смерди и ролью смердом. Но це дивно мя, брате, оже смердов жалуєте и их коней, а цього не помишляюще, оже на весну начнеть смерд тот орати лошадью тою и, приїхав половчин, ударить смерда стрілою и поиметь лошадьку и жону єго и діти єго и гумно єго зажжеть, то о сімь чему не мислите?» И рече вся дружина: «Право во истину тако єсть!» «…и поидоста на половці». Бо були це оті прокляті імперіалісти, які «звертали всю причину лихого стану на ворожих сусідів, раді були задирати їх», не драгоманівці, які вірили, що «сусідів як народу і громаду чіпати нічого», а «з демократично-прогресивними елементами в них (у половців) навіть треба дружити».
Ту саму відвічну проблему, рала і меча («соціальної» і «політичної» волі), що і князь Володимир, гостро розв’язує і один з персонажів драми старих наших часів «Милость Божія». Автор вкладає в уста свого головного героя, Богдана Хмельницького, такі видумані, але які ж характеристичні слова у відповідь на привіти:
Радости сея не я и не добродітель
…но Творець и Содітель
А желізо доброє важте и над злато,
Злато бо потемнієть без него як блато…
«Что злато и что сребро» помагало тим, що ні про що інше, лиш про них дбали?
Колікіє ж богатства желізо побрало!
А предки?
з золотих пугаров они не пивали.
О желізі старались, желізо любили
И велику тим себі славу породили.
Оних путем идите, оних подражайте,
Слави ища, богатства ви за ничто майте.
І ніби прозираючи козацьких потомків, оте «малоросійське дворянство», яке «для лакомства нещасного» за млинки і ставки зробилося «гряззю Москви», перестерігає:
Не той славний, котрий многа лічит стада,
Но иже многих врагов своїх шлет до ада,
Сему єдино токмо желізо довлієт.
Хто ж випустить з рук залізо, не довго тішитиметься і «соціальними здобутками»:
Ибо,