– не з краківського «Курієрка», а з книги «українського соціологічного інституту в Празі»). Всі їх симпатії лежать не по стороні будівничих княжої Русі, а по стороні «болоховців», які «краще згоджувалися визнати владу татарську, аніж владу чужого (?) важкого їм Данила. «Болоховці» – це були не наволоч, не голота, а «свободолюбні елементи». І всю цю саламаху пише під заголовком «Українська національно-державна традиція» пан Никифор Григоріїв, апостол нашого фелагства, persona grata, і сталий співробітник «Громадського голосу». Бо коли Данило приносив тверду руку і вимагав твердої дисципліни, татари приносили «свободу», подібно, як і більшовики, за якими теж і з тих самих причин пішли новітні «болоховці» Винниченки і Грушевські… Кінець, очевидно, скрізь був однаковий: «татари» жорстоко поглумились собі з «болоховців», але що спілка з татарами не дає соціального визволення – цеї науки «болоховці» витягти не могли…
А за ними ще і ще! В повній згоді з новозорянцем виступає і радикал. Якийсь – хай йому простить великий Нестор – якийсь Руський Літописець ганьбить пам’ять великих будівничих княжої Русі в «Громадськім голосі». Не можна ж допустити, щоб діяльність тих будівничих «ідеалізували»! Бо серед них панувало «братовбивство», вони «нищили народ» і взагалі були представники «середньовічної реакції», а на війні були такі жорстокі, що палили міста і «рубали впень» трудящий народ і вояків противника. Ті, що будували нашу державність, були просто злочинцями, які ніяк не хотіли запровадити «новий лад правди, справедливості і волі». Правда, сам наш «гречкосій» літописець мусить ствердити, що «наші князі були такі самі, якими були тоді всі інші князі і в інших народів», але коли наш народ досяг якогось рівня культури, то це зовсім не завдяки тим князям, але «всупереч злочинній роботі тих князів», тих «хамів і розбійників», всупереч всяким Мономахам, Ярославам, Мазепам і Хмельницьким… Ці князі – це були феодали, драпуги й нероби, які лиш пили, гуляли, непотрібної «слави добували», марнували народне добро на палаци, фортеці, собори і армію (такі були прокляті мілітаристи), різалися з половцями й печенігами (такі були ненаситні імперіалісти), не даючи працювати трудящому народові.
Отже, територіальне об’єднання нашого народу, його оборона перед кочівниками, уможливлення мирної праці плугові орача, епоси про полк Ігоря та інші, які постали на тлі їх воєнних походів, величні церковні будівлі, християнство, наша «латина» – церковнослов’янська мова, що вперше – разом з церквою – об’єднала націю в один організм, пам’ятки нашого письменства, спомини терпінь і змагань – все, чим ми живемо досі, що нам всякими способами прагнуть, але не можуть, видерти противники, все, що зробило з нас націю і з утратою чого ми нею перестали б бути, – оті правдиві новітні «хами і розбійники» називають сміттям, яке треба кинути до печі!
І чим це замінити? Наукою кретинів, що воюють з «ідолопоклончим культом нації», славлять царицю Катерину, поборюють «інстинкт державного насильства», проповідують