чи національний; що у всьому, у всіх лихах винні лише «царі та пани», а як, мовляв, прийдуть до слова народи – свобідні і великодушні – то наступить рай. Іван обійметься з Ванюхою, чи з ким, єретиків не палитимуть більше на вогнищах, кати бавитимуться в джгута або викладатимуть пасьянси, тирани присвятяться добродійству або гратимуть в ситківку, лев ляже коло ягняти, рай буде на землі і щастя – в людях. А над усім світом загориться радісна веселка всецілющої демократії і братерства…
У тих дитинячих надіях, що роззброювали душу, заколисуючи її нездійсненними снами-оманами, щоб потім дати її, окрадену, збудити в вогні, виховувалися Квітка-Основ’яненко і Павлик, Драгоманов і Винниченко, Грушевський і Франко. Хоч цей останній був занадто тверезий і занадто немилосердно батожений долею, щоби геніальним відчуттям не збагнути безглуздя і фальшу тих оман.
Коли ви читаєте про сподіванки П. Куліша, як то від самого «звука труб» українського слова впадуть мури Єрихона, в якім його закуто… Коли читаєте, як С. Черкасенко радив самим «розумним словом» заткати пащі звірям і «переробити вовків хижих на ягнят»… Коли читаєте, як Квітка на одній лише сторінці одного свого оповідання («От тобі й скарб») тільки й бачив на Україні, що «веселеньке сонечко», «дощик», «калюжки», «холодок», «хмариночки», «пташечки» і «травичку» – всі оті пересахаринені нугати в демінутиві – там, де дантейське пекло ввижалося Шевченкові, то часом заздриш безтурботній прекраснодушності тих філософів миру і тишини. Яким рожевим, яким щасливим, яким певним, яким безпечним видавався їм той світ, що був світом рабства, стогону і конфліктів. Як слабо вичували вони перші стусани Ахерону, що видобувався вже на поверхню. Як мало ті перечулені творці ідилій здогадувалися про катастрофу, яка незабаром стряслася над їх головами!
І тих сліпців маємо ми взяти собі за Вергіліїв, що провадили би нас по пеклі, яке після 1914 року розверзлося перед народами Європи? Чого навчать нас шановані ними традиції? Традиції людей, що – в щасливій уяві – ходили по моріжках у час, коли не одному місту грозила доля Геркуляна і Помпеї…
Мов діти на пожежі, що трималися маминої спідниці, безнадійно чіпалися вони своїх затишних ідейок, у страху лементуючи, що довкруги – Содом і Гоморра, що «ціла земля на божевілля хвора», що «світ здурів і здичавів» та що ціла мудрість – перечекати, аж поки вернуться незабутні часи їх ідилій…
Для тих душ, що приблукали в наш вік з минулого століття, дійсно все повинно було виглядати як нісенітниця, як Содом і Гоморра. Як щось ненормальне й дике. І насильство насильників, і відпір насилуваних, і злоба переможців, і гнів подоланих – дім божевільних.
І тому власне не мають вони того сказати в нашім світі. Бо він так разюче різниться від їх світу «веселенького сонечка» і «хмариночок», від старосвітської ідилії давнього нашого панства і туги нашої ліберальної інтелігенції за «кращою долею» для нас бідних і нещасних, від мрій про повільний, але певний поступ відносин у напрямі соціальної