І воше, дурак. Тут повно голих баб… як добре, що я саме Будьонному доручила редагувати наш перший порнографічний журнал!
– Еге ж, Матусю, – усміхнувся до неї Каганович. – Тільки Будьонний міг додуматися в кожну піську втикати червоний прапор.
– Червона порнуха колись завоює світ, – сказав Молотов.
– А-ах, – потяглася Мать Революція, – коли нам подадуть солодке?
– За десять хвилин, – повідомив Ворошилов.
Каганович голосно висякався і буркнув:
– Все тут вирахувано до секунди. Все тут виміряно. Якщо я й досі не збожеволів, то лише завдяки моїм стрибкам.
– Цікаво-цікаво, – заплескала в долоні Мама, – я нічого не чула. Я завше про все дізнаюся в останню чергу. Про те, що скінчилася гражданська війна, я дізналася вже тоді, коли почалася Отєчественна. Просто ужас… Отже, ти не задоволений. Це раз, але про це потім. А друге – про які стрибки ти говориш і чому вони тебе рятують від божевілля? Принаймні, чому ти думаєш, що вони тебе рятують?
Каганович піднявся з-за столу, зробив серйозну міну і почав:
– Я стрибаю у висоту, коли дуже глупію, а коли менше – то в довжину. Цим я приводжу до рівноваги свій організм. Тільки-но в мене починає закручуватися не в той бік мозок, я його стрибками розкручую назад, тоїсть в ісходноє положеніє. Звідси виходить, що я не просто думаю, що вони мене рятують, а таки глибоко в цьому впевнений.
– Хто «вони»? – затрясла головою Мать. – Говори ясніше. Я хочу все знати.
– Та ж стрибки! Стрибки не дають мені з’їхати з глузду.
– А для чого ти виїжджав?
– Куди?
– Та на той глузд! Хіба ти не знав, що вони тобі потім не дадуть з’їхати?
Каганович уважно подивився на Мать Революцію, тоді обвів поглядом усіх своїх братів, відкашлявся і знову зайняв своє місце за столом.
– Ну? – не вгавала Матуся.
– Я там опинився відразу, як з’явився на цей світ.
– Не бреши. Ти ще не вмів ходити. Ти ще навіть не повзав. А тепер поясни, чим ти не задоволений.
– Я прагну духовної їжі. А її так мало у цьому засраному Кремлі!
– Духи надто дорогі, щоб їх споживати, – відказала суворо вона. – Вистачить з тебе й одеколону.
– Ах! Я не про те! Не про те! – загарячкував Лазар. – Я зовсім про інше! Моя душа прагне простору! Я вже втомився бути вождем. Я хочу бути звичайною радянською людиною зі всіма її клопотами, проблемами і стражданнями.
– Да це, браток, просто антісовєцька пропаганда! – гаркнув Ворошилов. – Які страждання в нашої людини? Які проблеми? Та ти на шо натякаєш? Ось прийде Лаврентій, так він тобі вправить мозги!
– Здається, дорогий Лазарю, – озвалася Мати, – тобі б тепер не зашкодили стрибки у висоту… Ага, до речі… Скаржилася мені твоя дружина, що ти з нею перестав спати. І доручив це святе діло Климентію.
Ворошилов відразу почервонів і, сховавши голову під стіл, став наминати торт, який там красувався на золотій таці.
– Климентій, звичайно, кавалерист і таке інше, –