що не будеш його розкривати, поки не приїдеш додому.
Він дивився на підлітка поглядом, у якому відчувалась якась незбагненна сила, що ніби примушувала підкоритись.
– Присяйбо, що не буду, – якимось чужим голосом сказав Ларко і перехрестився.
– Ото й добре, – весело відгукнувся незнайомець і, плеснувши Ларка долонею по плечу, зіскочив з воза.
– А оно і груша, – вказуючи на поодиноке дерево, що виднілось попереду ліворуч від тракту, бадьоро мовив чоловік, який назвався Ларковим родичем. – Бувайте здорові, козаки! Ще побачимось…
Він скинув догори праву руку з розчепіреними пальцями і, різко повернувшись, швидко почимчикував через поле. Глянувши в бік Устилуга, він на мить завмер, і, зірвавшись на біг, за якусь хвилю зник у недалекому яру.
Провівши дивного чоловіка поглядом, Ларко теж озирнувся і побачив, як далеко позаду над трактом здіймається курява. Хтось там їхав, як і вони, у бік Володимира. Ларко вйокнув на коней, і вони спочатку поволі, а за тим дедалі швидше побігли вперед.
– То він справді твій родич? – запитав Левонко, все ще перебуваючи під враженням від такої несподіванки. – Якийсь він чудний…
– Родич, родич, – заспокоїв товариша Ларко, який і сам не розумів, чому покриває вигадку незнайомця. – Ото тільки не знаю, на якому хуторі він живе. Ми там ні разу не були.
У Федорівку до Туруків Ларко з Левонком приїхали вже по обіді. Перелякана тітка Оксана, побачивши підлітків на возі, до якого були прив’язані четверо коней, серед яких і двоє їхніх, підбігла й схопила Ларка за руку.
– Що сталось, Ларцю? Де Матвій? Де ваші батьки?
– Та не побивайтесь, тітонько, – почав заспокоювати її Ларко. – Усі старші поїхали далі з обозом. Сказали, що як доправлять доручне[15] до Любліна, то повернуться. Через тиждень чи, може, два…
– Ото горе мені, – бідкалась тітка Оксана. – Чекай тепер вітру з поля.
Вона витерла ріжком хустини сльозу.
– А ви ж як добрались назад з таким табуном? Не боялись самі їхати?
– А чого б вони мали боятись, – раптом почувся збоку дзвінкий дівчачий голос. – Я оно і то б не побоялась!
Ларко, Левонко і тітка Оксана водночас повернули голови на голос.
Молодша донька Туруків Анна стояла біля воза, виставивши вперед ногу і виклично задерши підборіддя.
– Бачили таку гонорову? – вдавано гнівно гукнула тітка Оксана, окидаючи доньку поглядом, який аж світився материнською любов’ю. – Поїхала б вона! І в кого ти тільки така пішла…
– В моїх любих тата з мамою, – засміялась дівчина. – Туруки всі гонорові.
Ларко дивився на Анну, і не ладен був сказати й півслова. Погляд дівчини ніби зачаровував його, позбавляючи сили волі. Мовчав і Левонко, не відводячи від Анни очей.
– Ну, годі, доню, – розуміюче всміхнулась тітка Оксана. – Давай приймати дорогих гостей. Поки вони розпряжуть коней та дадуть їм оброку, у нас все вже повинно бути готове.
Вона лагідно глянула на підлітків, проте сказала владно:
– У нас ночуєте, парубки.