продовжував вражати. Навіть не скривився, побачивши на ламінаті під вибілений дуб скляні та пластикові друзки, на які перетворилася італійська кавоварка. Усадовив Мар’яну на високий стілець перед барною стійкою, витер її мокрі очі.
– Це знак, – усміхнувся. – Життя – нове, а кавоварка – стара…
– Я вмію і в турці заварювати…
– Скоро ми замовлятимемо каву в номер люкс п’ятизіркового готелю на Лазурному узбережжі, – відповів коханець. – А поки я про тебе потурбуюсь, золотце.
Мед… Сам зварив запашну каву в глиняній турці, власноруч нарізав сир для бутербродів, підсмажив грінки.
– Я тут подумав… Хіба ми маємо право витрачати дорогоцінний час в агенції, коли тепер усі архіви – наші? – сказав, подаючи Мар’яні горнятко з гарячою кавою. – А зробімо так… Я в агенцію, а ти в Центральний історичний архів.
– А як же робота? Ще звільнять.
– Скажу директору, що дав тобі завдання, яке ти виконуєш удома.
– Так можна? – засумнівалася Мар’яна.
– Нам так треба, тож так і буде, – відповів Хотинський. Мар’яну обійняв. – Не хвилюйся. Я про все подбаю.
Мед?.. Зціпила зуби, щоб не виказати сумнівів, – посунула на Солом’янську, в Центральний державний історичний архів України. Усе дратувало: така вже халепа! Замість того, аби цілісінький день крутитися в агенції поряд із Хотинським, має копирсатися в пожовтілих фондах. І ще ж доведеться брехати, видаючи себе за стажерку Київського міського архіву. Та найбільше спантеличувало несподіване прозріння: грошей уже не хотілося…
– Щось я не дуже вірю в ті легкі канадські мільйони, – бурмотіла, засмучувалася. Нащо їй журавель?! Доля їй таку жирнючу синицю в руки поклала: амбітного красеня з «ауді» і крутим лофтом у центрі столиці. Та здоровий глузд нагадував, як виблискували очі Хотинського, коли розповідав про спадок Дорошів. Мар’яна насторожувалася: хіба що заради коханця спробувати нащадків Яреми знайти, якщо вже в Хотинського примха така?.. Не заради грошей – аби тільки свою синицю в руках втримати.
– В історичному архіві має зберегтися хоч щось про Ярему Дороша! – заспокоювала себе.
Здавалося, тут є все! Мар’яна вчитувалася в перелік сотень фондів історичного архіву, кожен із яких зберігав тисячі документів, – голова обертом. Хіба їй з того океану випливти з потрібною піщинкою? Та так, щоби ніхто не здогадався про мету пошуків, бо Хотинський настирливо нагадував щодня: абсолютна конфіденційність!
– То чим наш архів може бути корисний колегам? – допомагати Мар’яні взялася миловидна пані з відділу використання інформації документів.
– Маю завдання розвідати, який внесок у розвиток Києва зробила козацька старшина на прикладі кількох відомих родів, – недолуго збрехала Мар’яна. – Від козацької доби до наших днів. – Почервоніла. – Маємо ж ми спростувати… Шевченкові слова про правнуків поганих, – додала поспіхом, на пані зиркнула: хоч би не витурили Мар’яну в перший же день!
Миловидна