Галагути Мар’яна знайшла куций рядок про «героїчного товариша Ярему Дороша», з яким Галагута в 1812 році «гнав Наполеошку».
– І це все? Та бути не може! – обурювалася. – А де про вінчання, народження дітей?! Де?!
Не здалася. Спробувала визначити непрямі шляхи Яреминої долі, полізла в папери другої половини ХІХ століття, ближче до смерті Дороша, і тут, у метричній книзі сільської церковки під Ніжином, знайшла запис про вінчання на Великдень Яреминого дядька Самійла з дворянкою худого роду Ізоватових Перпетуєю. Загорілася. Давай далі метричні книги церковки гортати.
– Має і про Ярему щось бути!
Весна, літо… Під Ніжином люди народжувалися, вінчалися, хрестили дітей, помирали. І тільки восени після Покрови в метричній книзі церковки з’явився запис про хрещення хлопчика на ім’я Гнат, сина Самійла і Перпетуї.
– На Великдень вінчалися, а в жовтні вже дитинку похрестили?.. – Мар’яна усміхнулася. Нічого не міняється! Півроку тільки між Покровою і Великоднем. Значить, лукава Перпетуя встигла зогрішити із Самійлом ще до вінчання? А це ж Яреминому дядькові скільки на той час виповнилося? Він за брата Петра молодший на двадцять років, тож у 1843-му йому вже…
– Вісімдесят?! – вигукнула вражено. Уявила себе поряд зі старезним дідуганом, ледь не знудило. Дівчата теж не міняються! І тоді, і зараз заради грошей ладні хоч під паралізованого лягти! І, звісна річ, швидко «закріпитися» на новому плацдармі: завагітніти, народити нащадка, щоби вже багатому чоловікові – ніякого шляху назад.
– Перпетуя… Вічний двигун. Певно, ще та розпусниця, – Мар’яні захотілося дізнатися більше про амбітну блудницю з минулого: може, в архівах портрет залишився, бо подібні пані себе над усе люблять – який гламурний журнал не розгорни, обов’язково одна з таких утриманок зі сторінок надувними губками усміхається. І Перпетуя мала би замовити свій портрет. Неодмінно знаменитому художнику. Шевченкові, наприклад.
Та Перпетуя ховалася не гірше за Ярему – жодного мальованого зображення. Мар’яна тільки і знайшла згадку сучасників про раптовий продаж затишного маєтку під Ніжином, переїзд Самійла з дружиною і сином на Катеринославщину. І хай їй грець, тій Перпетуї! Не кидати ж пошуки Яреми на Чернігівщині й переключатися на Катеринославщину заради того, щоби роздивитися стерво, яке окрутило Яреминого старого дядька? Мар’яна знову занурилася в папери, підбадьорювала себе:
– Спокійно! Без поспіху! Я знайду… Не може так просто зникнути «героїчний товариш», який Наполеона гнав.
Історична площина набирала об’єму, заполоняла ввесь простір Мар’яниної уяви: Майдан, Хотинський, омріяне багатство, батьки, Поля, мрії, солодке й гірке – все щезало в морі живих емоцій чужих далеких пращурів. Заливали Мар’янину душу здивуванням і захватом, чіпляли випадковою подією – забувала про мету, надовго гальмувала над черговим жовтим папірцем, і тільки ввечері, коли шлунок скручувало від голоду, отямлювалася.
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен