до щастя нашого, тільки не покиньте…
– Ніщо нас не розлучить, моя пташечко! – сльози на очах, обнімав Перпетую ніжно, гладив по косах, цілував сині очі. – Тепер, бачте, і померти не можу, коли б хто і схотів чи зурочив. Немає у смерті наді мною сили! Ви – моя міць, люба! Ви… і невинне дитятко наше.
Ох, дарма солов’єм співав – не все сталося, як гадалося.
Після Великодня в маленькій сільській церковці під Ніжином міщанка Перпетуя Маркова Ізоватова вінчалася з Самійлом Андрієвим Дорошем – старого витягли з флігелька, одягнули у гарну одежину, що її для похорону давненько в скрині зберігали, два міцні парубки з кріпаків на собі дотягли немічного пана до таратайки, і добре, що Ярема наказав їм за тою таратайкою верхи до церкви мчати, бо, якби перед вівтарем не підтримували старого нареченого попід руки з двох боків, отам би завалився і преставився. Та Бог милував. Перпетуя повернулася до затишного маєтку під Ніжином вінчаною дружиною Самійла Дороша. Ярема обіймав своє щастя, божився:
– Недовго нам у розлуці бути, Перпетуюшко. Дитинка народиться – поїдемо геть. Усе для того зроблю!
До осені дзиґою крутився: потайки від законної дружини розпродав далекі хуторці, млинки, гайки. Купив багатий маєток на Катеринославщині – та не просто: за купчою старий Самійло Дорош дарував розкішний дім із садом і господарськими будівлями молодій дружині своїй законній Перпетуї.
– Ох, і ловко я все зметикував… – тішився Ярема.
Навіть звозив у новий дім вагітну Перпетую, щоби юна пані маєток оглянула й усе на її смак у тім обійсті зробити до зими, коли, за підрахунками Дороша, на світ Божий мало з’явитися їхнє дитя, зміцнитися біля мамчиної груді, аби витримати неблизький переїзд до нового гніздечка. Складав і складав грошики докупи – і піаніно в Перпетуї стоятиме, і суконь із Варшави досхочу, і дитяті на півжиття вистачить. І стайню мріяв на новому місці завести, і пасіку, і винокурню непогано б. І парк розкішний – щоб і фонтани, і потічки дзюрчали, і алеї, і зарості затишні. І вишень насадити, бо Перпетуя попросила: «Хай би вишні в саду росли».
Усе до ладу складалося, тільки старий Самійло й не думав помирати.
– І хай живе, – махнув рукою Ярема. – Геть не заважає… Куняє собі в кріслі, нікому клопоту не завдає.
За день до Покрови, рівно за рік після того, як Ярема Дорош уперше перестрів у храмі Божому синьооку юну панночку, в затишному маєтку під Ніжином Перпетуя народила справного хлопчика – синьоокого, чорнобрового. А сама геть заслабла. Тремтіла на постелі тоненькою гілочкою – ані сил, ані бажань.
Ох, Дорош злякався. Дитятку – бабів-годувальниць, сам – до церкви.
– Та що ж це, Господи?.. Мене бери! Я – старий грішник, а Перпетуюшка свята, чиста!
За тиждень поклони бив – дякую! Порожевіла Перпетуюшка, хвала тобі, святий Боже! Нині всміхнулася – сонце засяяло. Завтра радість їй сил додасть – панотець приїдуть синочка хрестити! Гнатиком наречуть – Гнатом… Самійловичем Дорошем. А про те, скільки золотих червінців Ярема