Петровичу смерті просила?
Баба закивала.
– На одрі смертному дуже через те побивався… Усе хотів рід свій… нащадків захистити від прокльонів Дорошівни.
– Та як би зміг?!
– Є засіб… Хто предків своїх до сьомого коліна згадає поіменно, захисту їхнього попросить, того рід на сім колін наперед не зурочити. А пан Дорош…
– Зумів?..
Баба захитала головою скорботно – ні, ні…
– Сто двадцять п’ять предків до сьомого коліна згадав. Останнє ім’я назвати лишилося, сто двадцять шосте… Та змість нього прошепотіли пан Дорош: «Перпетуя…» І відійшли…
Тихо стало. Дрова в комині, й ті заніміли. Перпетуя притисла ручки до грудей, глянула на бабу розгублено.
– Скажіть, Божа людино… Чи можна мені замість Яреми Петровича… предків його благати рід Дорошів урятувати від прокльонів і злого умислу людського?
– Бач, куди ви замахнулися, добра пані! – сумно усміхнулася баба. – Як комар на дуба… Не взнати вам коріння Дорошевого, а якби й промовили імена всіх предків його до сьомого коліна, то й тоді би Бог не допоміг. Свої гріхи в Господа відмолюйте, не чужі…
– Що ж із Гнатиком стане?
– Моліться! Бог почує. А як не почує, то рід Дорошів лише в сьомому коліні згине.
Перпетуя рученята в кулачки стисла, почервоніла.
– Не можна! Не можна, щоби через нашу любов грішну та через прокльони дружини зрадженої славний рід Дорошів згас!
– Запізно бідкатися… Що робили, за те й відповідайте, добра пані. Прийміть зі смиренням.
– Не за себе душа болить. За прийдешніх, ще ненароджених… Невже й найменшої надії не лишилося, що знесиляться прокльони?
– Нам того не взнати. Кожна нова жива душа з роду Дорошів свій скарб у те діло покладе: гідне життя проживе – додасть нащадкам сили. Підлим лисом крутитиметься – забере у синів-онуків снагу. А бабця моя химородниця колись бубоніли: «Розвіється прокльон, як за сім колін у роду станеться те, чого бути не може».
– Це ж що?
– Не відаю, добра пані. Та за сім колін, як дива не стане, обірветься рід Дорошів.
– За сім колін… Це ж коли?
– Років за сто сімдесят, – мовила Кривошиїха. – У дві тисячі тринадцятому від Різдва Христового… Чи ще пізніше…
Тої ночі не стулила очей Перпетуя. Побивалася-бідкалася – ніяк умислити не могла, що ж зробити, аби нащадки Дорошеві й за двісті років молитви її сердечні во спасіння розчули. Вдивлялася в ніч, як у прийдешнє: як ви там, дітоньки?.. А перед очі – чорне горе хмарою, наче тим бідним нащадкам Дорошевим день у день, рік у рік самі мордування на роду написані, а винні вони, грішні, – Ярема і Перпетуя.
– Обітницю даю тобі, святий Боже, – зашепотіла затято, – віднині й до скону відмовитися від усього мирського. Нема чого більш жадати! Найдорогоцінніше маю – любов, дитину, а більшого хіба треба? Присягаюся присвятити життя синові Гнату, а кожну копійчину, що собі на втіху пустити збиралася, у скриню складати до скону, щоби скриню ту заповісти нащадкам у сьомому коліні янгола мого доброго Яреми Петровича. Хай