Господу. Злякався московит, зазбирався додому, вже й до батюшки озивається не так прихильно. Про себе колодником називає, каторжником. Видно, щось прочув-таки. Слугам своїм наказав, щоб дочку пильнували. Та хто там упильнує, коли закохане серце і проти вогню стане.
Почала донька просити батька залишити її в цьому селі. «Я, таточку, помру без нього, – і очима показує на батюшку. – А тут будемо людям служити, школу відкриємо. Це ж не село – це Божа благодать. Недарма ж Господь вам сюди стежку показав і мене з такої біди визволив». Тільки що то панське серце – крижина, яку зима студить. Визвірився на дочку, аж коні смикнулися, дарма що біля ікони Божої матері стояв. Кричав і на батюшку. Про Сибір кричав, про каторгу. Докричався, сучий син. Зблідла донька й наче зів’яла, а потім похилила голівоньку і тихо: «Воля ваша, тату, як ви так…» Що воно тоді в її сердечку зробилося, хіба ж хто знає? Але зробилося.
Ночували пани весь приїзд у сільського старости. Там так красиво: з одного боку озеро, за ним луг, скільки око сягає. З іншого боку село мов на долоні. Гарне село, хати біленькі поміж вербами, і люд у них тихий, роботящий. Дітвора із самого раночку – хто корів на Березовицю вигонить, хто гусей. А хто в човні з підсакою кудись по рибу пливе. Та головне – хата старости за два кроки від церкви. Панночка вже й сама, без нікого доходила до церковних воріт, а там батюшка аж бігом біжить навпроти. Щебечуть про щось між собою не по-нашому або мовчки стоять, тільки в очі одне одному дивляться.
Толком ніхто не знає, що сталося далі, бо діло було глупої ночі. Вийшов пан із хати і бачить: його дочка навпроти церкви. Сама стоїть, ручечки склала на грудях і наче молиться. А навкруги тиша. Батько дивується, бо донька стоїть, мов зі світом прощається. Було б пану не вертатися до хати, а він повернувся за слугою і чогось – за пістолем. Коли вийшов – не видно панночки. Він – до церкви, а там замкнуто. До батюшки – витягли простоволосого надвір, допитуються. Казали потім люди, що душогубом лютим був той пан. Ото й покарав його Господь – послав тяжку хворобу єдиній доньці. А ще велику любов. Та любов і згубила її. Аби ж лише її. Бо коли батюшка зрозумів біду, рвонувся до озера. І пан зрозумів. Закричав, а потім звів пістоля й вистрілив.
Попав, звірюка. У саменьке закохане серце.
За якийсь час на тому місці, де востаннє бачили панночку, пробилося між трави деревце – липа-самосійка. А спогодя сокіл до молодого деревця унадився: прилетить, сяде на гілку, складе крила й наче вклякне. А ви чули, як цей птах кричить? Ох і тяжко кричить.
Церкву нашу комуністи розкидали, а потім і Сивки виселили, сади викорчували, одна та панська липа й залишилася. Стоїть вона й досі над озером, від кореня до самої крони рівнесенька, а висока, а густа… Скільки вже часу стоїть, тільки із величезним дуплом, ніби хто серце із дерева вирвав. Сивківці й через півстоліття навертаються до Хозарського озера, до самотньої липи, до цієї невимовної краси, у якій росли-виростали і за якою ще й досі тужать на чужині.
с. Красилівка, 9 лютого – 12 березня 2016 р.
Чорний кінь
А